Результати не вплинули на підсумки
Видовища новий парламент гарантує. А як щодо реформ?![](/sites/default/files/main/openpublish_article/20020402/460-1-1.jpg)
Відповідь на головне запитання — чи стали вибори- 2002 для України кроком уперед на шляху до демократії — неоднозначна. Прихильники блоків Ющенка і Тимошенко, а також соціалістів вважають — так, крок до демократії зроблено. Ті, хто більш тверезо дивиться на політичну біографію та кондиції Ющенка, Мороза і Тимошенко, — справедливо сумніваються. Судячи з нового вигляду Верховної Ради, нам гарантовані видовищні політичні шоу, але аж ніяк не системний прорив, про необхідність якого так довго й багато говорилося під час передвиборної кампанії. Мало того, ризикує бути заблокованим і першочерговий пакет реформ (податкова, пенсійна тощо) — усім вже добре відомо, до чого призводять персональні парламентські ігри.
На особливу увагу заслуговує роль влади в нинішній виборчій кампанії. Якщо для голови Адміністрації Президента Володимира Литвина результат очолюваного ним блоку «За єдину Україну!» і є «особистою перемогою» як публічного політика, то насправді виступ «блоку влади» на виборах-2002 не витримує ніякої критики. Можливо, Володимир Михайлович, не встигнувши усвідомити масштаб завдання, поквапився із цією заявою. Як гостро зауважив в ефірі «1+1» Зиновій Кулик, влада виступила архітектором перемоги Ющенка, Тимошенко и Мороза. Втім, вдалося хоча б не зганьбитися, як це 1998 року сталося з Народно-демократичною партією. Скажімо так, не тріумфальний показник «За ЄдУ!» можна пояснити погано вивченими уроками «касетного скандалу» і конструюванням передвиборної кампанії за лекалами «кабінетної політики». Основними поведінковими рефлексами цього стилю політики є патологічні ревнощі й «засування» сильних партнерів влади. Така доля спіткала одного з «найрейтинговіших» українських політиків Анатолія Кінаха — єдиного з «заєдинників», хто міг би скласти реальну конкуренцію Віктору Ющенку. Варто було прем’єру набути популярності й втримати позитивну динаміку в економіці — Кінаха відразу «загальмували». Є питання й до лідера «трудової України» Сергія Тiгiпка, який образився на телеканали «Інтер» і «1+1», підозрюючи їх в упередженості щодо блоку «За ЄдУ!». Тоді як сам Тiгiпко не лише не намагався як лідер партії завадити включенню до списку блоку під 11-м номером такого проблемного персонажа, як Андрій Деркач, а й подарував старшому Деркачеві свій рідний виборчий округ. Якщо ще згадати, що за підтримки блоку за мажоритаркою пройшов екс-міністр оборони Олександр Кузьмук, то репутаційний образ партії влади набуває повного й остаточного вигляду.
Страховим полісом «партії влади» виступають мажоритарники — до 100 із них можуть приєднатися до блоку. Однак тут чомусь знову пригадується досвід «НДП-98»: як тільки політична кон’юнктура почала мінятися, «фракція влади» зменшилася до непристойних розмірів. А варто ще врахувати, що загальне тло, порівняно з 98-м роком, є ще важчим — усередині блоку дуже сильними є регіональні, бізнесові й особистісні «аномалії», та й противники — Ющенко, Тимошенко, Мороз — показали, що можуть повною мірою скористатися всіма помилками партії влади.
Тепер питання в тому, чому навчить владу ситуація, якщо «заєдинники», коли вони оговтаються після «перемоги», виявлять, що й ліворуч — опозиція, й праворуч — опозиція, а союзників у центристському таборі вони практично й не мають. Може, парламентським фракціям партій, що входять у «За ЄдУ!», варто було свого часу чіткіше позиціонувати себе як противників осунення лідера об’єднаних соціал-демократів Віктора Медведчука з посади першого віце-спікера? А Банковій — прорахувати можливі наслідки, перш ніж «здавати» лідера партії, яка висунула нинішнього главу держави в претенденти на другий президентський термін і «витягла» низку важких законодавчих рішень? Адже якщо «заєдинникам» тепер не вдасться домовитися з есдеками, сили Віктора Ющенка на парламентських «болотах» пануватимуть практично безроздільно... Шоправда, В.Литвин уже оголосив, що блок «За єдину Україну!» готовий у майбутньому парламенті співпрацювати «з великим спектром політичних сил»: «політичні сили у Верховній Раді відображають частину суспільства, й зневажати ці політичні сили — значить зневажати й інтереси суспільства». Як кажуть, «аби не було війни». Напевно, навесні 2002-го в українському парламентаризмі мода на «м’якотілість»: «м’яка» опозиція, уособлена «Нашою Україною», «м’яка» влада, уособленням якої є «За ЄдУ!»... Звідки ж тоді взятися чіткій структурованості політикуму й суспільства?
Щодо Юлії Тимошенко, то її, можливо, значною мірою «розпалило» анонсування Володимиром Литвином створення на базі блоку єдиної партії з Президентом на чолі. А Олександр Мороз, навпаки, останнім часом виступав як системний, але не завзятий борець, що не могло не знайти відгуку в протестного електорату — особливо на тлі політичного «сина» Президента.
На окрему увагу заслуговує поразка «зелених». Одержавши в 98- му за допомогою рекламного трюку політичний кредит, партія досить ліниво й безтурботно розтратила його. І так і не перетворилася з віртуальної на реальну політичну силу, що акумулює екологічне занепокоєнння в суспільстві. Взагалі, римейк виявився набагато гіршим за «першу копію».
Отже, якщо формально в нас з народним волевиявленням усе гаразд (порушення були, але вони, на думку як глави ЦВК Михайла Рябця, так і, зокрема, спостерігачів від країн СНД, не вплинули на підсумки), то реально демократичні стандарти в нашій країні ще не прищепилися. Наші уявлення й прагнення являють собою химерний «коктейль» з ностальгії (результат КПУ), віри в білу й пухнасу тiтоньку i дядечка, якi неодмінно ощасливлять усіх «маленьких українців» (результат «Нашої України» i Тимошенко), конформізму до «блоку влади» й ненависті до цієї влади (результат Соцпартії). Головне, щоб ця суміш не перетворилася на гримучу.