РIВНОПРАВНIСТЬ ПО КВОТАХ

На думку багатьох психологів, незважаючи на проголошені принципи гендерної рівності, українське суспільство все ще продовжує жити за принципом чоловічої домінанти. Причому, за словами директора Київського науково-освітнього гендерного центру Ірини Лебединської, коли кимось вкотре піднімається «жіноче» питання, більшістю це сприймається агресивно. Причина цього — віковий громадський стереотип, що жінка сильна і без проблем може витримати подвійне навантаження. Причому активний внесок у підтримку цього стереотипу в основному вносять і самі жінки. Йдеться не про те, говорить І. Лебединська, що жінки повинні кинути «чоловічі» заняття і повернутися до своєї первинної функції — доглядати за дітьми і стояти біля плити. Проблема полягає в тому, що даний міф прикриває істинний стан справ — чоловіки зрідка дозволяють дуже вже «настирливим» жінкам «пограти» у політика чи управлінця, однак всі інші обов’язки з уявної причини їх «жіночого» характеру ділити вперто не бажають. І завдання суспільства, на думку фахівця, переосмислити порочність цієї асиметрії у закріпленні гендерних ролей.

Статистика свідчить, що в Україні близько 53% населення складають жінки. Із 12 млн. фахівців з вищою та середньою освітою 56% — знову-таки вони. Проте інша статистика говорить про те, що менше 8% жінок входять до рангу держслужбовців, причому в нашій країні чим вищий ранг, тим менша «процентність» жіночої присутності. За останні роки соціологи відмічають фемінізацію бідності внаслідок переважно нижчої оплати працi жiнок — їхня зарплата не перевищує 70 вiдсоткiв зарплати чоловiкiв. Не піддається, за словами завідуючої кафедрою соціології Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Світлани Оксамитної, критиці і допомога, що видається державою по догляду за дитиною. У «продвинутих» скандинавських країнах розмір допомоги становить 80—90% від заробітної плати. В Україні ця сума становить «смішні» 30—40 гривень, що, як говорить С. Оксамитна, ставить жінку в залежність насамперед від партнера.

Судячи з усього, стверджує соціолог, ситуація навряд чи корінним чином зміниться з приходом «свіжого» парламенту — хоч у списках партій жінки і присутні, однак в основному в явно «непрохідній» їх частині. Вирішити проблему могла б система гендерних квот — визначення на загальнопартiйному рівні відсотка жіночої присутності як у політикумі, так і на державній службі. «У всьому цивілізованому світі «жіноче» питання вирішується тільки таким чином — ніде активність жінок не приводить до успіху шляхом створення жіночих партій», — стверджує С. Оксамитна.

Чоловіки-психологи думають трохи інакше. За словами завідуючого відділенням клінічної психології МДУ ім. М. Ломоносова Олександра Тхостова, будь-які спроби запровадження гендерних квот — тупикові. Жінки, говорить він, повинні боротися за «місце під сонцем» у рівних з чоловіками стартових умовах, адже прийом на службу здійснюється не за статевою ознакою, а в залежності від «ефективності» людини. І якщо, на його думку, фактор жіночої присутності малий, винні у цьому аж ніяк не чоловіки. «Офіційно всі, безумовно, рівні. Але не варто дивуватися, тому що на практиці виявляється, що чоловіки трохи «рівніші». «Не треба забувати, що у нас статус жінок закріплений віковими традиціями», — говорить він. При розв’язанні «свого» питання А. Тхостов закликає жінок до спокою і розумного підходу, оскільки, коли гендерну проблему намагаються підняти на рівні законодавства, це викликає у суспільстві зворотну реакцію і роздратування. На Заході цей феміністичний «перегин» виглядає, за його словами, зовсім дикунським. Там жінки, що проходять у парламент, намагаються сумістити відразу декілька принципів, за якими можна дискримінувати людину — бути жінкою чорношкірою, бажано нетрадиційної сексуальної орієнтації і по можливості бути хворою на СНІД.

За словами голови Національної ради жінок України Ірини Голубєвої, у країні діє 35 всеукраїнських і міжнародних жіночих організацій, понад 200 обласних і декілька тисяч районних — філіали всеукраїнських і «своїх», створених на місцях. Вони вирішують конкретні задачі — наприклад, надають психологічну допомогу жінкам, хворим на рак, борються із насильством у сім’ї і торгівлею людьми, повертають традицiйнi нацiональнi свята (завдяки їм в Україні офіційно введений день Святого Миколая). Але відсутність пресловутих гендерних квот у списках бiльшостi партiй, вважає І. Голубєва, часто помітно позначається на ефективності їхньої роботи, тому Україна продовжує вирішувати проблеми односторонньо — за допомогою лише чоловічого розуму. Своє уміння проявляти активність, брати участь у політичному житті країни, за словами І. Голубєвої, українські жінки вже довели. Залишилося запровадити гендерні принципи «де-факто», у підсвідомість громадян, що досить не просто. У тій же Швеції, «цивілізованість» якої завжди ставиться в приклад, світогляд і підхід до «жіночого» питання змінювався близько 30 років.

ДО РЕЧI

Незважаючи на заяви соціологів про актуальність в Україні проблеми гендерної нерівності, статистика говорить про те, що чоловіки довіряють представницям слабкої статі навіть охорону правопорядку і держави. Зокрема, як повідомили «Дню» у прес-центрі МВС, з 60 тис. працівників пожежної служби 5 тис. — жінки. У самій системі МВС iз більше ніж двохсот тисяч атестованих працівників кількість жінок становить 15 тис., плюс «додаткові» 33 тис. — вільнонайманих.

За повідомленням же Міністерства оборони, у Збройних силах України майже кожну четверту посаду обіймають жінки — у цей час в українській армії служить і працює 110 тис. жінок, тоді як загальна кількість ЗСУ становить 400 тис. чоловік (310 тис. службовців і 90 тис. цивільного персоналу). Найбільша кількість жінок — більше 47 тис. служить і працює в Сухопутних військах, з них близько 1,7 тис. — офіцери і прапорщики. Абсолютну першість серед жінок-військовослужбовців утримують війська протиповітряної оборони, де, до речі, служить і єдина жінка-полковник у Збройних силах, яка обіймає посаду старшого офіцера відділу організаційного управління.