Різдво — свято благовоління
Газета «День» щиро вітає з Різдвом Христовим Українську автокефальну православну церкву, Українську православну церкву Київського патріархату, Українську православну церкву Московського патріархату та Українську греко-католицьку церкву — всі церкви, які відзначають Різдво в один день і разом складають найбільшу частку українських християн.
Усі ці церкви мають спільну віру, спільне коріння — Київську митрополію, засновану понад 1000 років тому, а також однаковий (візантійський) богослужебний обряд; всі вони однаково рахують церковний час за Старим календарем. Згадані чотири церкви мають ще одну спільну ознаку, а саме етнічну, бо в кожній церкві переважна більшість віруючих — українці. Вони мешкають і працюють поряд, однаково живуть, однаково переживають принади і лиха нашого перехідного часу. Здавалося б, що між ними, між членами цих християнських церков, може бути лише мир, взаєморозуміння та повага, а також спільна праця на благо власного народу, заради допомоги тим, хто бідує. Але де там — у нас, бачте, розкол і не один!
На чому базуються наші церковні розколи, які іноді ділять людей більш драматично, аніж приналежність до різних релігій, не згадуючи вже політичні партії? Чому православні українці розщепилися на ворожі клани, яких не може об’єднати навіть таке велике та величне свято, як Різдво Христове? День, коли має бути «на землі мир, а в людях — благовоління»? Благовоління до всіх людей, а не лише до членів своєї православної «секти». Хіба православні українці не помічають, що вони перетворюються на «сектантів», яких так полюбляють засуджувати — затятих, непримиренних, ворожих до всіх, хто не належить до їхньої секти.
Іноді здається, що всі ми є жертвами гігантської провокації. Бо як інакше можна розцінювати те, що завдяки зусиллям біляцерковних «політиків» головними православними «догматами» сьогодні стали такі поняття, як «канонічність», «ортодоксальність», «автокефалія», вірність московській «матері-церкві» тощо. А одна й та сама віра в Трійцю, у Сина Божого, спільне «Вірую» відійшли десь на задній план, наче втратили для православних своє першорядне значення. Хто в цьому винен?
Судячи з усього, зовсім не віруючі, а церковна ієрархія. Саме їм — всім їм — є що ділити і, на відміну від народу православного, є що втрачати від об’єднання церков. Престижні кафедри, великі єпархії, доходи з єпархій, прихильність грошовитих світських політиків, вплив на владу, підтримку Московського патріархату. Заради всього цього вони налаштовують православних проти православних, українців проти українців, а бідний народ вже не знає, кого слухати, кому вірити. Розкол православ’я старанно культивують також світські політики-невдахи, які через численні православні братства сподіваються забезпечити собі публічність, прихильність широкого православного загалу, а ще — підтримку олігархів, які грають на церкві, як на біржі. Для них наш болючий розкол є золотою жилою, «едемом», де царює старий, як світ, принцип — «поділяй і владарюй».
Є ще одна причина поділу церкви. Для ієрархів завжди легше конфліктувати, тим більше — публічно, ніж дійсно працювати — ставити на відповідний рівень духовну освіту, забезпечувати елементарну моральність духівництва, провадити ефективну, а не показну соціальну церковну політику, тобто допомагати, згідно з вченням Христа, як своїм парафіянам, так і всім, хто в нужді.
Напередодні великого свята Різдва Христового ми бажаємо всім християнам спільної плідної праці та щирої поваги до всіх людей — незалежно від їхньої конфесійної чи церковної приналежності. І тоді об’єднання само собою відбудеться, хто б не стояв у нього на шляху.
