Розмова з вундеркіндом без «криміналу»
На околиці Полонного, невеликого райцентру на Хмельниччині — скромна хата батьків Романа Синтюка, одинадцятикласника, який виготовляв зброю («День», №18). «Кримінальний вундеркінд» виявився вельми сором’язливим, мовчазним хлопцем. На стінах у його кімнаті «постери», де озброєні до зубів Брюс Вілліс, Джеккі Чан, Девід Духовни, інші персонажі заморських бойовиків. Показав Роман і майстерню, де примітивними слюсарними інструментами робив із підручних матеріалів гвинтівки, пістолети, арбалети...
— Чому, Романе, ти виготовляв саме зброю, а не щось інше?
— Говорив мені батько, що ліпше б «вушко» до каструлі приклепав, та зброя — це ж круто!
— Щоб стріляти?
— Ні, мені більше подобається процес роботи. А стріляв, щоб переконатись, що воно таки стріляє. Після випробувань я дещо вдосконалював. З десятиметрової відстані арбалетна стріла наскрізь пробиває грубу дошку. Не пригадую, в якому фільмі я побачив арбалета.
— І у тому ж фільмі стріла, певно, вкоротила чиєсь життя? Невже, коли ти виготовляв те чи се, то не уявляв можливі наслідки своєї творчої праці?
— Мене хлопці просили, щоб я продав чи подарував якийсь виріб. Але ж я цього ні разу не зробив. Бо знаю, чим це може закінчитись. Ходив з арбалетом на річку, та жодної риби не побачив. Усі стріли приніс додому «назад».
— Чи є в школі такі уроки, на яких тобі було б цікаво?
— Немає. Але в школі для мене завжди знаходиться якась робота. Чи то з сантехніки, чи то зі столярки... Я ще трохи малюю...
— З ким ти дружбу водиш?
— Ні з ким.
— Маєш заповітну мрію?
— Ага. В армії служити...
Ось така розмова склалася з Романом, про якого наразі говорить усе Полонне. Попереджали ж кореспондента і вчителі, і детективи, що хлопець не з балакучих. Дехто навіть говорив, що дивакуватий, наче не від світу сього — не гуляє, не випиває, як деякі з його однолітків.
З усіх спостережень щодо скромної Романової персони найнезбагненнішим, навіть парадоксальним виявилось таке: він — з отих, які нікого не зобидять, одначе свій хист він спрямував на виготовлення того, що несе біду. «Я хотів похвалитися перед друзями, що щось можу», — нарешті пояснює хлопець. Хоча друзів у нього немає. Можливо, він саме в такий спосіб намагався знайти їх? Як би там не було, в цій історії є промовиста деталь: жодного разу він не продав виготовлену ним зброю, знаючи, за його словами, «чим це може скінчитися».
Хлопчик, безумовно, має хист до зброярської справи. Однак він ще в тому віці, коли значною мірою від дорослих залежить, як реалізуються ці здібності. І хтозна, чи не стане прізвище Синтюк в один ряд з іменами таких славетних конструкторів зброї, як Дегтярьов, Макаров, Калашников?
