Ризик «за планом»

Ухвалення цього документа чекали давно. По своїй суті, він покликаний полегшити нелегку гірняцьку працю і поліпшити життя шахтарів України. У ньому передбачено і перегляд тарифної сітки, і підвищення рівня мінімальної зарплати і пенсії, і соціальні пільги для гірників, і в цілому збільшення фінансування вугільної галузі з державного бюджету.

Всі ці довгоочікувані новини викликали серед шахтарів Донеччини цілу зливу позитивних емоцій. Однак вся ця радість виявилася недовгою: за словами самих же гірників, у вугільній галузі країни є ще безліч різнопланових проблем, які поки ніяк не розв’язуються.

КОЖЕН ДЕНЬ — ЯК ОСТАННІЙ

Низька заробітна плата, застаріле обладнання, щоденний смертельний ризик, недбале ставлення керівництва до техніки безпеки, замовчування справжніх причин аварій на вугільних підприємствах — ось далеко не повний перелік проблем, які сьогодні турбують більшість шахтарів Донецької області, які представляють найрізноманітніші підприємства шахтарського регіону.

Про всі ці проблеми шахтарі розповідали в спеціальному дослідженні «Проблеми на вугільних підприємства Донбасу очима мешканців шахтарських селищ», яке на замовлення Донецької обласної ради здійснила науково-дослідна група під керівництвом кандидата політичних наук, викладача кафедри політології Донецького національного університету Ольги Семченко. Усього під час дослідження було опитано 1250 гірників, які представляють 13 найбільших вугільних об’єднань шахтарського краю.

За словами більшості респондентів (38%), головною проблемою українських вугільних підприємств, є, передусім, невчасна виплата і мізерний розмір заробітної плати. І хоч уряд постійно пропонує якісь удосконалення в цьому питанні, «просвітку» поки не видно. При цьому гірники Донеччини вельми скептично ставляться і до введення погодинної оплати праці. Вони вважають, що це тільки погіршить їхнє становище. «Може вийти так, що наша зарплата від цього стане тільки менше. Проблема в тому, що вугільні підприємства сьогодні перебувають в аварійному становищі. Обладнання настільки застаріло, загроза аварій настільки часта, що ми змушені більше часу проводити, не працюючи та перечікуючи, коли закінчиться аварійна ситуація», — поділився з «Днем» Анатолій Баганець, шахтар з м. Добропілля.

Проте справа не тільки в зарплаті. Гірники скаржаться ще й на відсутність соціальної підтримки (5%), безперспективність виробництва (2,9%) і загрозу скорочення штату (3,4%). Однак і це «квіточки» порівняно з щоденним ризиком і величезною аварійністю виробництва, які зумовлені роботою на застарілому обладнанні. Саме цю проблему шахтарі Донеччини на сьогодні вважають найбільш основною у спектрі інших шахтарських складнощів. За даними дослідників, на перше місце її поставив 61% респондентів, при цьому в цій думці були єдині всі — незалежно від віку й інших соціальних характеристик. Самі ж шахтарі кажуть, що кожен їхній робочий день сьогодні — це свого роду випробування на міцність. Шахтарі скаржаться, що виробництво на вугледобувних підприємствах регіону за аварійністю вже давно анітрохи не краще, ніж робота в «саморобних шахтах», які називають «копанками». Якщо ж говорити про найбільш небезпечні з погляду застарілого обладнання підприємства, то в Донбасі гірники зазначають відразу п’ять дуже великих об’єднань: «Червоноармійськвугілля» (м. Димитров, м. Родинське), «Дзержинськвугілля» (м. Артьомово, м. Кірово); «Артемвугілля» (м. Горлівка), «Донвугілля» (м. Донецьк) і «Лисичанськвугілля» (м. Новодружеськ, м. Кремінна Луганської обл.).

«У нас часто так буває: йдемо на зміну, і говоримо — кожного разу, як останній. Ми не знаємо, що з нами може трапитися, чи витримає сьогодні техніка, чи не буде підвищеного рівня метану. Особливо важко з дому виходити — в очі домашнім дивитися важко. Ми ж нічого не можемо їм обіцяти», — ділиться А. Баганець.

У підсумку гірники не хочуть довго миритися з таким життям, і просто йдуть з роботи, влаштовуючись на більш безпечні підприємства і залишаючи на шахтах божевільний дефіцит кадрів. «Нам не вистачає ГРОЗів на вугільні підприємства і гірничих електромеханіків, гірничих слюсарів. Місткість цього ринку становить більше 1,5 тис. чоловік, які б сьогодні могли принести ефективність у вкладенні коштів на модернізацію вугільних лав і вугільних вибоїв. Вони сьогодні модернізуються і їх треба експлуатувати з повним навантаженням», — скаржиться донецький міський голова Олександр Лук’янченко. При цьому в донецького градоначальника дані тільки щодо шахтарської столиці, а якщо врахувати показники всього регіону, то кадровий голод вугільних підприємств Донеччини виявиться просто величезним.

Більше того, якщо врахувати, що важче над усе погана якість обладнання на шахтах Донеччини позначається на роботі висококваліфікованих фахівців, які працюють із надточними машинами, то втрати стають ще більш серйозними. По суті справи, сьогодні на вугільних підприємствах регіону просто не хочуть працювати фахівці, які цінують свою працю і знають свою справу краще за всіх, — навіщо ризикувати, якщо є інші, більш безпечні виробництва. До речі, саме такі висококваліфіковані шахтарі більше інших усвідомлюють престижність і значущість шахтарської праці, проте не готові заради однієї тільки престижності залишатися в професії: соціальний статус гірників, на жаль, поки виявляється високим лише на словах.

РОЗРУХА «В ГОЛОВАХ»

Крім застарілого обладнання є й інші причини аварійності на вугільних підприємствах. І проблемою номер один у цьому списку часто є відсутність адекватного, кваліфікованого шахтного керівництва.

Про наплювацьке ставлення керівників до дотримання техніки безпеки на вугільних підприємствах заявляють 17,4% респондентів (особливо ця проблема непокоїть мешканців Макіївці Донецької обл. (66,7%) і Красного Луча Луганської обл. (54,5%)). Про відсутність фінансування на закупівлю нового обладнання згадують 10,9% респондентів. І ще близько 13% донецьких гірників прямо кажуть, що всі їхні проблеми виникають від загальної нездарності керівництва.

Проте керівництво підприємств на ці слова реагує мало: у нього є своє бачення причин трагедій на шахтах. І на перше місце в цьому списку виходять... погані гірсько-геологічні умови. Практично після кожної масштабної аварії на вугільному підприємстві керівництво підприємств звинувачує у всьому саме деякі «невивчені» природні явища. Так, зокрема, було після червневого вибуху на шахті ім. Карла Маркса (м. Єнакієве), на якій сталася найбільша аварія за всю історію вугільної промисловості нашої країни. За словами гірників, порушення на підприємствах зустрічаються часто й густо. Але у разі трагедії про істинні її причини знають дуже небагато людей. Так, 45,8% опитаних заявили, що істинні причини аварій на вугільних підприємствах Донбасу завжди замовчують. Ще 28,7% зазначили, що згодні з цим частково. І лише 3,9% респондентів змогли сказати, що не згодні з таким ствердженням. У підсумку, близько 40% працівників шахт не схильні довіряти керівництву шахти, яке звітує перед ними про причини аварій, а ще 20% категорично не приймають такі звіти.

Великою несподіванкою для дослідників стало те, що більшість респондентів висловили недовіру передусім іноземним, незалежним експертам, що роблять висновки про причини аварій на підприємствах. Причина цьому насправді проста: тут бере своє чинник «невідомості», адже відсутність уявлення про те, що таке «незалежні експерти» або «незалежні комісії», апріорі передбачає низький рівень довіри до них.

БУДЬ-ЯКОЮ ЦІНОЮ ЙДЕМО ЗА ПЛАНОМ

Як би там не було, а високий рівень недовіри (а часом навіть неповаги) шахтарів до свого керівництва переростає в нову проблему: гірники Донеччини в один голос відмовляються йти працювати «на господаря». Ця думка особливо актуальна в зв’язку з заявами про необхідність приватизації вугільних підприємств. Спочатку вкладення приватного капіталу, можливо, і пожвавить шахти, а нові власники будуть спочатку ставитися до гірняцьких проблем з повагою, проте згодом у господарів розпочнеться гонитва за прибутком, і всі складності повернуться.

За словами голови Добропільської організації Незалежної профспілки гірників України Миколи Метрова, проблема тут полягає передусім у самих же інвесторах: їм не потрібні довгострокові проекти. Навпаки — «приватників» приваблюють перспективні шахти, в які можна сьогодні вкласти гроші, а вже завтра отримати прибуток. Так, наприклад, було з ДП «Добропольеуголь», яке кілька років тому за рахунок інвестицій отримало новий виток розвитку, а тепер, за словами гірників, працюючих на підприємстві, прийшло фактично до повного розвалу: точно так само гірникам затримують зарплати і точно так само є «гріхи» щодо дотримання техніки безпеки.

Більше того, за словами М. Метрова, на приватних шахтах гірники свідомо йдуть на порушення: не прислухаються до сигналів датчиків і навіть часом ігнорують повідомлення про потенційну небезпеку, тому що не хочуть переривати роботу навіть через смертельну загрозу. Все просто: від шахтарів потрібно тільки одне — вчасно здати план, а якщо реагувати на кожну «тривогу», виробити цей план буде практично неможливо. І якщо на державній шахті ще хоч якось цього можна уникнути, то на приватній це значно складніше — господар не пробачить збитків і вижене працівника, який не приноситиме обумовлений прибуток.

Як би там не було, загалом, на думку, гірників виходу з сумної ситуації, що склалася на вугільних підприємствах, вони не бачать. Звичайно, з ухваленням вже згаданого Закону про підвищення престижності їхньої праці життя шахтарів просто зобов’язане стати краще, проте цілий зріз дійсно важливих для них проблем наразі все одно залишається нерозв’язаним: дієвих заходів боротьби з недбайливим керівництвом, на жаль, поки не визначили.

Ось і виходить, що гірникам залишається сподіватися лише на те, що «шахтарське начальство» також усвідомить усю значущість шахтарської праці й зробить все, щоб шахтарі самі відчули престиж своєї професії, працюючи на новітньому обладнанні й знаючи, що в робочий час їм дійсно ніщо не загрожує. Але надія ця, на жаль, дуже примарна: на жаль, але в Україні поки ще дуже мало охочих витрачати на щасливе життя шахтарів час, гроші й сили.