Сеанс безплівкового кіно
Слiд сказати прямо, без метафор і суб’єктивності: позавчора в Будинку кінематографістів кипіли пристрасті. Виступаючі метали громи, блискавки і грізні погляди, ставили риторичні запитання і переходили на особистості. Причина, як буває в наших краях, суто адміністративна: майбутнє звільнення з посади заступника міністра культури Ганни Чміль.
Ставлення до заступника міністра розкололо залу. Всім при вході видавали пакет документів, головним із яких був лист «нагору» — наших правителів просили запобігти «прийняттю невиваженого кадрового рішення». Далі — понад 60 прізвищ, серед яких такі незаперечні кіноавторитети, як Кіра Муратова, Роман Балаян, Ада Роговцева, керівники фестивалів «Крок» і «Молодість» — Ірина Каплична та Андрій Халпахчі відповідно, Євген Паперний, легендарні аніматори Євген Сивоконь і Давид Черкаський. Більшість із них прийшли до Синьої зали, приїхала навіть Кіра Муратова, яка не дуже відвідує офіційні заходи. Була присутня і протилежна сторона — автори іншої петиції, які звинувачують пані Чміль у всіх смертних гріхах. Вищезгаданий документ було зачитано Володимиром Савельєвим. Стилістика його нагадувала про щось страшенно рідне, викохане роками колективно- партійних самовиснажень: просто готовий вирок на судовому процесі «кінематографістів-шкідників». За змістом також не вбачалося нічого оригінального. Ганну Чміль звинуватили в тому, що студії розвалено, а кіно в глухому куті, що немає переходу на прийняту в усьому світі продюсерську систему, що фільми не випускаються, а випускається «бездуховна продукція» (?!), що курс на підтримку авторського кіно, — «нісенітниця» (?!!), і подібне. Підписалася під цим досі не відома «худрада Студії імені Довженка», зокрема — Володимир Савельєв, Микола Ільїнський, Микола Засєєв-Руденко, Олександр Муратов.
Ну, а після цього почалося те, про що вже згадано спочатку. Емоції, емоції, емоції...
Заради справедливості потрібно сказати, що історія зі зняттям Чміль — дійсно негарна. Тобто звичайна для наших реалій — працює собі людина, раптом — ні сіло, ні впало — раз, і зняли. Без видимих причин, виразних мотивацій. І про звільнення з посади вона, бідна, довідується мало не з газет. Те, що в конкретному випадку потрібна консультація зі Спілкою кінематографістів (членом її секретаріату й була Ганна Чміль), ніким не враховувалося. Утiм, коли це наша бюрократія взагалі що-небудь враховувала, крім власних інтересів...
Цікаво інше. Нескладне порівняння прізвищ під обома листами приводить до висновку, який бентежить. Якщо на захист урядовця висловилися, повторюю, незаперечні авторитети — прізвища Муратової, Балаяна чи Черкаського давно вписано до всесвітніх кінематографічних святців, то з «худрадою» складніше. Можна знімати фільми хоч усе життя, було б бажання. Але чи можна їх буде дивитися — інше питання, знову ж таки, риторичне. І якщо курс на підтримку авторського кіно порочний, що ж — зніміть хоча б один блокбастер. Тобто фільм, бюджет якого складе мільйони доларів і який не лише ці мільйони поверне, але й принесе відчутний прибуток. Хто-небудь може уявити собі Засеєва, Муратова чи Ільїнського авторами такого оглушливого успіху? Ось і я про те ж саме. Тобто в цьому випадку писали «нагору» персони, з тих чи інших причин обділені фінансово і творчо.
Та й не в цьому річ, зрештою ...
Те, що студії розвалено, і кіно не знімається, відомо. І твердити, що в цьому винен один-єдиний урядовець, є, м’яко кажучи, перебільшенням. Знімуть Чміль, поставлять кого-небудь іншого чи взагалі скасують посаду заступника міністра з питань кіно (що найбільш імовірно) — що зміниться? Хіба що кіношникам, щоб вибити гроші у держави, доведеться оббігати на пару кабінетів більше. Але така непорушна реальність убогої країни з випаленою частими пожежами культурою. Вічна залежність від злого чи доброго пана. Дарує цар, та не дарує псар. Ряд приказок можна продовжити.
І так буде завжди, доки не припиниться це дивне існування в режимі напіврадянської Європи з найбільшим приростом економіки, поголовними злиднями, знахабнілою корупцією, загидженими вулицями, знущальницько нездійсненними (невиконуваними) законами, — і так до нескінченності. Доки навколо твориться саме таке кіно, ніякого іншого кіно не буде. І ніякий, найдобріший і найрозумніший урядовець, нічим не допоможе. Хіба що виб’є жменю гривень для талановитої людини — що, власне, у Ганни Чміль часом виходило.
Який же з усього цього вихід? Дуже простий.
Або навчитися жити гармонійно, заможно і своєю головою, залишивши владу як прислугу. Або здохнути до бісовії матері!
Третього, здається, не дано.
