«Секрети» Леоніда Буряка

Національна футбольна збірна вперше грала в Донецьку. На відміну від Львова, де бажаючих подивитися гру збірної було набагато більше, ніж місць на стадіоні, а розподіл квитків був темою заголовків на перших сторінках місцевих газет, у Донецьку ніякого ажіотажу не спостерігалося. Аби трибуни не виявились напівпорожніми, організатори вдалися до безплатного розповсюдження десяти тисяч квитків і доставки глядачів на стадіон спеціально виділеним транспортом. Не допомогло. А такого свисту й галасу під час виконання Національного Гімну України, як у Донецьку, не доводилось чути ні в імперській Москві, ні в екзальтованому турецькому Ізмірі. Щоб не вдарятися в політичні глибини, повернемося до власне футболу.

Спокійно розглядати гру збірної України з командою Румунії можна лише в одному випадку. Якщо уявити себе розвідником з табору наших суперників, які шукають спосіб протистояти нашій команді у двох останніх матчах відбіркового циклу Євро-2004. Що міг побачити такий розвідник у грі нашої національної команди?

Збірна у черговий раз здивувала своїм складом. Серед десяти гравців у синій формі не було жодного, хто хоча б раз дав привід запідозрити себе у наявності здібностей організатора атаки. Український захист «цементували» троє відвертих руйнівників — Федоров, Попов і Дмитрулін. Останнього тренери збірної вперто ставлять на позицію останнього захисника, на якій футболіст грає виключно в національній збірній. Півзахисники і форварди команди Румунії з самого початку гри вперто не помічали нашого «потужного» захисту, без перешкод розігруючи м’яч поблизу воріт Шовковського та завдаючи небезпечних ударів з близької відстані. Лише один раз Попов таки зміг нагадати румунам про свою присутність на полі, спробувавши відібрати м’яча поблизу своїх воріт, і в результаті заробив одинадцятиметровий — 0:1 на користь гостей. На флангах у нашої збірної грали Шевчук і Ткаченко. Першого два роки тому «списали» із донецького «Шахтаря». Буряк знайшов гравця у російському «Шиннику». Шевчук підтвердив, що, окрім вміння швидко бігати флангом, нічого до свого потенціалу за два роки не додав. Що ж до Ткаченка, то колишній капітан молодіжної збірної теж залишив відкритим питання, за що його запросили до головної команди країни. Далеко не «зіркові» румуни робили на флангах, що хотіли. І в центрі теж. Тут у нас грав Тимощук. За відсутності травмованого Гусіна капітан «Шахтаря» практично один боровся за м’яч у центрі поля, інколи вигравав його, щоб або віддати назад, або пробити навмання вперед. Група атакуючих гравців нашої збірної також спантеличила. Висунуті вперед Воронін, Воробей та Шевченко старанно бігали без м’яча. Поруч бігав Калиниченко, який ніби мав організовувати командну гру. Організація наступальних дій завершувалася першою ж неточною передачею, після якої наші атакувальники здивовано дивились один на одного.

Звісно, що з таким суперником Румунія грала, не особливо напружуючись. Гості вміло тримали м’яча, контролюючи гру, обираючи зручні напрямки для атак, то збільшуючи темп, то уповільнюючи його. Виглядало все так: якби тренери румунів і хотіли замаскувати можливості своїх гравців, наші б їм цього не дозволили.

На тлі біганини українців без м’яча навіть тридцятип’ятирічний румунський ветеран Мунтяну виглядав, як бразилець. Що вже казати про Муту, який торік грав у італійській «Пармі», а нині перейшов до англійського «Челсі»! Як і належить справжній зірці атаки, румун невимушено забив два м’ячі, показуючи, що в разі потреби може забити ще.

Оскільки регламент товариської гри не передбачав післяматчевих пенальті, не було нагоди відзначитись і Шевченку. Із гри наш славетний форвард так жодного разу по воротах не вдарив, а штрафні виконував украй недбало. Була надія, що після перерви Шевченку будуть активніше допомагати товариші по команді. Проте заміни, поведені тренерами нашої збірної, навели ще більше туману. Ребров, який вийшов на поле, вже вкотре показав, що нічим збірній допомогти не може. Закарлюка, який, подібно Реброву, сидить на лаві запасних у своєму клубі, своєю грою підтвердив, що йому на лаві краще. Молодий динамівець Гусєв відчайдушно бігав правим флангом, так і не порозумівшись з партнерами. Вийшов ще Зубов, якого вистачило на кілька фінтів і слабенький удар у бік воріт румунського голкіпера Стелі.

Останні двадцять хвилин гри, під час яких українці відверто мучились на полі, чекаючи рятівного фінального свистка, мали б остаточно переконати потенційних «шпигунів» з табору збірних Північної Ірландії та Іспанії в тому, що збірна України в глибокій кризі. Так погано команда під синьо-жовтим прапором не грала з напівзабутого вже 1995 року, коли її склад оновлювався щораз ледь не наполовину за рахунок запрошення сумнівного рівня виконавців. А якщо безпомічність, показана національною збірною у останній контрольній грі з Румунією, не є свідомим окозамилюванням і небажанням видавати секрети? Якщо тренерський штаб на чолі з Буряком насправді так і не знайшов за півтора року ні оптимального складу, ні адекватної моделі гри?

Чекати залишилось недовго. Менш ніж за три тижні ми знатимемо результат виступу збірної України у відбірковому турнірі. Тоді й побачимо, чи була погана гра в контрольному матчі з Румунією спеціальним секретом мудрого Леоніда Буряка. Чи, може, ми «маскуємось» з дальшою перспективою, вводячи в оману майбутніх суперників вже в наступному відбірковому циклі?

Тим часом молодіжна збірна України, яку цього року очолив Павло Яковенко, чомусь не приховує своїх можливостей. Румунських однолітків молоді українці обіграли в Донецьку з рахунком 2:1.