Ще не вмерла?..
У Ровеньках Луганської області з’явиться дарунок від російського міста-побратима. Ровеньки Бєлгородської області презентували українцям погруддя Олександра II роботи скульптора Миколи Шептухіна. Як повідомила начальник відділу культури і туризму Ровеньківської міської ради Ніна Толстих, 25 травня на сесії міськради депутати, незважаючи на бурхливі заперечення колег-комуністів, вирішили прийняти дар. Це буде точна копія монумента, який було встановлено 1911 року в слободі Ровенецькій для ознаменування 50-річчя скасування кріпацтва на Русі. Тоді пам’ятник імператорові встановили ровенецькі селяни на знак вдячності за звільнення від кріпацтва на вулиці Олександрівській, тепер — Леніна.
КОМУ ПАМ’ЯТНИК
Історики ніколи не були схильні переоцінювати Олександра II як реформатора. Більшість із них вважала, що імператор, якого вважали слабохарактерним, розбещеним і обмеженим, не розумів ні сенсу, ні значення реформ, які ним провадилися. Мабуть, найм’якіший відгук належить історикові Л.Р. Захаровій: «Олександр II став на шлях визвольних реформ не через свої переконання, а як військова людина, що усвідомила уроки Кримської війни, як імператор і самодержець, для якого понад усе були престиж і велич держави. Не будучи реформатором за покликанням, за темпераментом, Олександр II став ним у відповідь на потреби часу як людина тверезого розуму і доброї волі».
Що ж до його відносин з Україною — останнім часом особливо популярним є факт відправки до Архангельського заслання автора слів українського гімну Павла Чубинського. Щоправда, вірш «Ще не вмерла Україна» (єдині римовані рядки, написані юристом) тут ні до чого: Чубинський постраждав за політичну діяльність.
ЩО СКАСОВУВАЛИ
Перші кроки до скасування кріпацтва було зроблено ще Олександром I 1803 року підписанням указу «Про вільних хліборобів». У 1816—1819 рр. кріпацтво було скасовано в прибалтійських (остзейських) губерніях Російської імперії (Естляндія, Курляндія, Ліфляндія).
Згідно з переписом населення 1857—1859 років, у кріпосній залежності перебувало 23,1 мільйона осіб (обох статей) із 62,5 мільйона осіб, що населяли Російську імперію. Як сказав сам цар 1856 р. на прийомі у предводителя московського дворянства: «Краще скасувати кріпацтво згори, аніж чекати, поки воно само собою почне скасовуватися знизу». Кримська війна 1853—1856 рр. виявила гнилість і безсилля кріпацької Росії. В обстановці селянських хвилювань, що особливо посилилися під час війни, царат пішов на скасування кріпацтва.
Селяни перестали вважатися кріпаками і стали вважатися «тимчасовозобов’язаними»; вони отримали права «вільних сільських обивателів», тобто повну цивільну правоздатність у всьому, що не стосувалося їх особливих станових прав і обов’язків — членства в сільській громаді і володіння надільною землею.
Селяни перебували у тимчасовозобов’язаному стані аж до укладення викупної угоди. Попервах термін цього стану не вказувався. 28 грудня 1881 року його врешті-решт було встановлено. Згідно з постановою всі тимчасовозобов’язані селяни переводилися на викуп з 1 січня 1883 року. Подібна ситуація мала місце лише в центральних регіонах імперії. На околицях тимчасовозобов’язаний стан селян зберігався аж до 1912—1913 рр. Відповідно, і після реформи 1861 р., аж до 1906 р., попри юридичне скасування кріпацтва, зберігалася фактична заборона на відхід «зобов’язаних» і «викупних» селян зі своєї ділянки землі, що вказує на збереження кріпацтва як соціально-економічної інституції.
Селянство, невдоволене кабальними умовами реформи, відповіло на неї масовими заворушеннями.
Протягом лишень 1861 року було зафіксовано 1176 селянських заворушень, тоді як за шість років з 1855 р. до 1860 рр. їх було лише 474. Повстання не вщухали й 1862 року, і придушувалися дуже жорстоко. За два роки після оголошення реформи уряду довелося застосувати військову силу в 2115 селах. Це дало привід говорити про початок селянської революції.
Лише 1906 р., після того, як селяни протягом 1905 року спалили близько 15% поміщицьких маєтків у країні, викупні платежі та накопичені недоїмки було скасовано, і «викупні» селяни, нарешті, дістали свободу, обіцяну їм 45 років тому. Селянська реформа 1861 р. розпочала процес швидкого зубожіння селян. Вона не розв’язала соціально-економічних суперечностей у Росії, зберегла поміщицьке землеволодіння і ряд інших феодально-кріпацьких пережитків, призвела до подальшого загострення класової боротьби, послужила однією з основних причин соціального вибуху 1905—1917 рр. XX століття.
ІМПЕРАТОР-УКРАЇНОФОБ
У липні 1863 року було сформульовано циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва Київському, Московському і Петербурзькому цензурним комітетам. У нім не те що ставилося під сумнів існування української літератури і власне української мови — воно фактично заперечувалося й визнавалося вкрай шкідливим. Оскільки «прибічники малоруської народності повернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення письменності та освіти, за видання книг для первинного читання, букварів, граматик, географії і тому подібного. Серед цих діячів перебувала безліч осіб, про злочинні дії яких провадилася слідча справа в особливій комісії».
У циркулярі стверджувалося, що нібито і самі українці «вельми ѓрунтовно доводять, що жодної особливої малоруської мови не було, немає і бути не може, і що їхня говірка, вживана простолюдом, є та ж російська мова, лише зіпсована впливом на неї Польщі; що спільноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть набагато зрозуміліша, ніж тепер вигадувана для них деякими малоросами і особливо поляками, так звана, українська мова. Осіб того гуртка, який силкується довести протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих до Росії і згубних для Малоросії».
ЕМСЬКИЙ УКАЗ
Монарше схвалення було висловлене також мовою документа. Висновки Особливої наради для припинення українофільської пропаганди було виправлено відповідно до зауважень, зроблених Олександром II 18 травня в м. Емс. Відповідно до них друкування книг українською мовою, а також ввезення їх у межі імперії заборонялися — «за винятком історичних пам’яток, але з тим, щоб і вони, якщо належать до усної народної словесності (які пісні, казки, прислів’я), видавалися б без відступу від спільноруської орфографії (тобто не друкувалися так званою «кулішівкою»)». Заборонені були і «всякі тією ж говіркою сценічні вистави, тексти до нот і прилюдні читання (як такі, що мають зараз характер українофільських маніфестацій)».
Зате імператор був готовий «підтримати газету «Слово», яка видається в Галичині, у напрямку ворожому українофільському, призначивши їй хоча б невелику, але постійну субсидію».
Тим же указом міністерству народної освіти було наказано «не допускати в початкових училищах викладання будь-яких предметів малоросійською говіркою», а також очистити книгозбірні від заборонених книг. Від опікунів Харківського, Одеського і Київського навчальних округів зажадали «іменного списку викладачів з позначкою про благонадійність кожного щодо українофільських тенденцій, і визнаних неблагонадійними чи сумнівними перевести до великоруських губерній».
Окремим пунктом Емського указу наказувалося «негайно вислати з краю Драгоманова і Чубинського, як непоправних і доволі небезпечних у краю агітаторів».
Ось таким чином розвивав українську літературу і культуру в цілому російський імператор Олександр II.
Цікаво, чи супроводитиметься відкриття пам’ятника в Ровеньках звуками державного гімну України, автором якого є висланий колись Павло Чубинський?
