Ще раз про шкоду політичних спекуляцій
Тема взаємин України з Росією давно перетворилася на засіб політичних спекуляцій політиканів і політтехнологів в обох країнах. Історична специфіка формування української й російської націй, період спільного існування і взаємодії спочатку у Московському царстві, Російській імперії та СРСР наклали на характер стосунків між Україною та Росією ряд суб’єктивних, часто емоційних та побутових чинників, які безсоромно експлуатуються для здобуття політичних дивідендів.
На щастя, з плином часу застарілі історико-політичні міфи все менше придатні для маніпуляцій громадською свідомістю. Нові покоління громадян, покликані до активної суспільної діяльності у пострадянський час, не зазнали примусового впливу висококваліфікованої радянської пропаганди. Принаймні в Україні усвідомлення природності існування окремо від Росії доповнюється розумінням того, що напрямки суспільного розвитку, системи національних інтересів в них можуть бути цілком різними. Об’єктивна взаємозалежність і необхідність співпраці обох країн парадоксальним чином створює цілу низку нових зон конфліктів, що у поєднанні із застарілими, вкрай негативно позначаються на загальному кліматі україно-російських взаємин. Водночас є аксіомою те, що погоджені і спільні дії України та Росії у питаннях розвитку інфраструктури видобутку та доставки енергоносіїв, розробки їхніх нових родовищ, розвитку ядерної енергетики та утилізації її відходів, авіаційної та космічної промисловості, виробництва та продажу озброєнь, туристичної, гуманітарної та інших сфер можуть принести обом країнам більше користі аніж перманентні конфлікти.
Тому, для експертних середовищ обох країн зростає потреба у проведенні інвентаризації причин конфронтації між Україною та Росією, відвертої розмови щодо шляхів її подолання. За дверима умовного приміщення, де відбуватиметься така розмова, мають лишитися особи та організації, для яких експлуатація конфліктів в україно- російських взаєминах є способом політичного виживання та заробітчанства, бо саме вони є відповідальними за неефективність співпраці на пострадянському просторі не лише України та Росії, але й загострі непорозуміння між іншими суб’єктами колишнього СРСР.
Після 1 грудня 1991, коли референдум про підтвердження Акту Незалежності України остаточно довів: спроби зберегти Радянський Союз приречені, у Російської Федерації був хороший шанс стати справжнім цивілізаційним лідером на пострадянській території. Як правонаступник СРСР Росія отримала у спадок вагомі залишки його міжнародного авторитету, підкріпленого ядерним статусом та місцем постійного члена Ради Безпеки ООН, левову частку закордонної власності та всі активи, включаючи золотовалютний та алмазний резерви. Також певний час залишався збереженим спільний інформаційно-культурний простір, центром якого була Москва, де зосереджувалися потужні наукові установи, всесоюзні ЗМІ, культові представники радянської інтелігенції.
У дружніх стосунках із РФ, розвитку економічного співробітництва з нею були об’єктивно зацікавленими всі колишні «братні республіки», навіть країни Балтії, де антиросійські настрої були особливо сильними. Росія могла виступити потужним гарантом інтересів усіх цих країн на європейській і світовій арені, отримавши натомість лобістську підтримку від них.
Створення СНД спочатку забезпечило формальне лідерство Росії у цій організації, але згодом у її внутрішніх політичних процесах почали домінувати сили, що, відверто або приховано, стали експлуатувати теми імперського реваншу, ксенофобії та шовінізму. Ще за часів М. Горбачова у передчутті «параду суверенітетів» Москва стала підтримувати у колишніх союзних республіках проросійськи орієнтовані сепаратистські рухи. Найпомітнішого результату було досягнуто у Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії. Але були спроби й щодо Литви, Естонії, в українському Донбасі і Криму. Разом із економічними санкціями та пропагандистською кампанією у багатьох російських ЗМІ ці дії створили атмосферу недовіри між Росією і більшістю її сусідів з колишнього СРСР. Натомість почалися чеченські війни, країною покотилися хвилі терору. За цих обставин у Кремля виникла потреба у зовнішніх ворогах, на які можна було б відволікти увагу власних громадян. Здавалося зручним призначити ними: маленьку Грузію, всю Балтію, Молдову, а також Україну. З ЄС і США або Китаєм сваритися було економічно небезпечним. Втративши позиції лідера в СНД, Росія стала швидко втрачати і залишки свого міжнародного авторитету, скотилася спочатку до ідеї побудови «ліберальної імперії», а згодом просто до енергетичної наддержави. Зрозуміло, що це вже не позиція розвитку і цивілізаційного лідерства, а позиція закритої оборони, консервації, чергової образи на весь білий світ. Саме тому, будь-які дії країн колишнього СРСР, спрямовані на самостійне входження в систему міжнародних взаємин та організацій як самодостатніх суб’єктів, викликають у росіян враження, що їх нібито зраджують.
При цьому у великого російського бізнесу, що нерозривно пов’язаний із Кремлем, є в Україні свої довготермінові, стратегічні інтереси. На першорядне їх забезпечення мобілізуються всі можливості російської влади. Часто такі дії завдають не лише економічної, але й політичної шкоди Україні.
Національні інтереси України потребують переведення взаємин з Росією на принципово нову основу, де співробітництво ґрунтувалося б на визнанні однакової цінності суверенітетів та постановці і досягненні спільних стратегічних цілей, у тих сферах міжнародних взаємин, де обидві країни можуть виступати союзниками. Чинна влада як в Україні, так і в Росії на такі кроки нездатна. Але експертне середовище має пропонувати стратегію взаємин на кілька років наперед, почавши з інвентаризації проблем.
Слід чесно визнати, що українська і російська мови є конкуруючими в Україні, тому надання російській статусу державної означає підвищення її конкурентних переваг, які й так 300 років створювалися адміністративно-поліцейськими засобами. Чорноморський флот є символом колишньої військової могутності Росії та її присутності в Криму і Севастополі, на всьому Середземноморському оперативному просторі. Для України він небезпечний як потенційний чинник загрози втручання у внутрішні справи, територіальної цілісності, втягування в локальні конфлікти.
Енергоносії. Життєвонеобхідний ресурс для України. Водночас потужний чинник міждержавної корупції та механізм впливу Росії на політику України.
Риторика щодо перспектив вступу України до НАТО — інстиктивна спроба частини політиків захистити територіальну недоторканість та цілісність. Партнерство та перспектива вступу до ЄЕС, спроба інтеграції в Європу на противагу культурно-економічним впливам Росії. Проблеми кордонів на морі і суходолі, власність колишнього СРСР також є способом максимально довго утримувати залежність України від Росії в її ідеологічних та економічних інтересах.
Саме навколо цього комплексу проблем і слід починати діалог експертно-інтелектуальних середовищ наших країн. Відсутність такої публічної дискусії і породжує провокації з боку маргінальних але активних груп, що лише поглиблюють рівень взаємних образ.
