ЩОДЕННИК 1 жовтня
Я пишу листа своєму давньому знайомому Р., який два роки тому щасливо від’їхав попрацювати за океан. Р. мені також пише: ну, машину купив... ну, переїхав у приміський особнячок... ну, з’їздив відпочити на Багами... ну, що іще...
Подумаєш, Р.! У них там це все — нудна норма життя, це тобі, скіфові з розкосими й жадібними очима, дивовижа. От у нас — справжня дивовижа, щодня і щокроку. Почекай, зараз я тебе здивую... Отож що в нас із прикмет прогресу на сьогоднішній день?
Наприклад, перед університетом, перед червоним корпусом, знаменитим (зокрема) тим, що ми з Р. колись у ньому вчилися, тепер перехід із гальмівним профілем дороги. Хоч іномарка, хоч вантажівка тепер гальмують там мимохіть — і студент спокійно йде на лекції (з лекцій). Нехай не всі дожили до цього прогресу (в нас у країні, я розумію), але за молодь приємно.
Або таке: машина розвозить питну воду; на боці — заклик скидати замовлення на пейджер номер такий-то. Прогрес? Прогрес. Що ми пили раніше? А тепер — питну воду. Куди раніше скидали замовлення? А тепер на пейджер. Нехай п’ю та скидаю не я особисто, нехай навіть не загалом український народ, але я все одно рада. Тому що — прогрес.
... Та-ак, щось у мене як якась прикмета, то із застереженнями, як якийсь прогрес, то з видатками. А хотілося б чогось глобального, чогось беззаперечного... Уже як дивувати, то дивувати, правильно?
«А целофанові кульочки тепер не миємо!!! — нарешті сяйнуло мені. — Тепер будь-яка бабця на розі вважає своїм обов’язком зважити тобі кілограм картоплі в новенький кульочок!»
Ну, все — Р. там правець ухопить. От уже чого він ніколи — НІ-КО-ЛИ! — не міг собі уявити...
№187 01.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
