ЩОДЕННИК 11 липня

Інстинкт не зрадив цій лебідці. Птиця марно намагалася справити свій останній подружній обов’язок — злетіти до неба, скласти крила, аби каменюкою впасти на грішну землю. Люди підрізали крила лебедям, зробили їх уже звичним «штрихом» у парковому ансамблі, втіхою для підростаючого покоління, душевною розрадою для сентиментальних дорослих.

Зроду-віку в нашому краї ніхто не підносив руку на лебедя. Хто взяв би на свою душу найтяжчий гріх? Що було, те загуло. Вже грішать, як тільки хочуть та можуть. Без каяття. Такі часи настали, що ні про мораль, ні про те, аби... «Бога боятися», вже не йдеться. Не робіть трагедію з втрати якоїсь пари лебедів, — каже найсучасніший прагматик. Он, мовляв, людей убивають, дітей часто-густо безкарно гвалтують. А ви намагаєтеся вибити сльозу за якихось птахів.

Втрачаємо будь-які інстинкти — вроджені та набуті. Та й цього мало. Ще й «братів наших менших» намагаємося позбавити можливості «виконувати свої одвічні рефлекси». Геть із природи лебедину вірність, лебедину ніжність! Натомість — вовчі інстинкти... «Мабуть, лебединого м’яса йому не вистачало», — висловлює припущення парковий робітник. Та й іде кудись у своїх справах. А я — до обласного суду. Там слухають справу про вбивство (слухань мало, а убивств багато). «Вовчиця його народила», — каже про вбивцю вбита горем літня вдова.