ЩОДЕННИК

8 лютого

Маленький сільський цвинтар, вкритий сніговою ковдрою. Ховаємо бабусю. Біля могильної ями — багато людей: родичі, сусіди, знайомі. Священик, отець Сергій, монотонно править заупокійну. Дуже холодно, тож ніхто з чоловіків не знімає шапок.

Несподівано батюшка замовкає, і за мить у його голосі, що досі був тихим та скорботним, з’являються дратівливі нотки:

— Ось до чого ми дожилися — чоловіки на цвинтарі вже не знімають шапок!

Цих слів було б цілком достатньо, аби рвучкими жестами десятки чоловіків миттєво зняли головні убори. Проте священик не вгамовувався та продовжував, вже зриваючись на крик:

— Зараз в Україні настав важкий період — час Апокаліпсису! Куди ми котимося?! Де повага до церкви, до звичаїв?! Ви всі невігласи, браття і сестри! Ви не вірите у Господа! Ви не ходите до храму! Це негідно! Храм у селі пустий!

Ця істерика над розкритою труною була настільки недоречно шокуючою, що більшість людей спершу просто розгубилася. За кілька секунд розгубленість змінилася в очах багатьох на щире обурення. Зрештою, чиєсь тихе зауваження — «Батюшко, ми ж ховаємо людину…» — змусило священика опам’ятатися. Він змовк, озирнувся навколо та швиденько закінчив обряд. А після похорону, на виході з цвинтаря, «ничтоже сумняшеся» отримав ним же встановлену «таксу» — сто гривень (нещодавно було п’ятдесят).

…Наступного дня все село обговорювало цей незрозумілий спалах гніву на цвинтарі. А мені згадався розпачливий крик отця Сергія — «Храм пустий!» І чомусь подумалося: храм — не стійло, людей туди не загнати силою, тим паче — агресією. Люди відчувають, коли у храмі панує любов, а коли — меркантильність та злоба…Свідомо не називаю конфесії, до якої належить отець Сергій, але гадаю, неважко здогадатися. На жаль…