ЩОДЕННИК

11 вересня

Вечірнє сонце вже повернуло на спочинок. Був вечір п’ятниці й посполитий люд вийшов на шпацер — такий собі неспішний моціон-прогулянку скверами, затишними вуличками чи кращим в центрі куточком, так званою «соткою», вибудованою у модернових стандартах. Було тихо і по-сімейному затишно. Цю атмосферу затишку й покою — адресовану саме людині! — створювали мелодійні передзвони годинника на вежі міської ратуші, архітектурні ансамблі зодчих минулих століть та особливо — зовсім мініатюрна площа. Тут панували спокій і благодать; тут хотілося присісти і спочити, неспішно поспілкуватися, подумати — і не лише про земне, а про горне.

Я одразу відчув: сюди мені захочеться неодмінно — бодай ще хоч один раз в житті! — повернутися. Як уже скільки років мені так хочеться повернутися до фонтана в самому центрі Дубровніка чи на «п’ятачок» біля Домського собору в Ризі — в затишну кав’ярню «Стара Рига» («Vec Riga») та й сам храм, де колись я був полонений чарівними звуками органа, чи в Підгорицю (столицю Чорногорії), де я пив вперше у своєму житті натуральну й найароматнішу каву із малесенької філіжаночки...

Як добре, що людина має такі прихистки, куди її тягне незбагненна сила! Добре, що я ще не втратив відчуття відкривати нове для душі та знайшов собі ще один такий куточок. Тепер, окрім названих вище, маю в рідній Україні – на додаток до тих, що в Києві, Львові, Коктебелі, Яремчі – ще один. До речі, та малесенька площа в Прикарпатському центрі назавана ім’ям митрополита Шептицького – і це їй пасує...