ЩОДЕННИК

8 вересня

Під вечір, коли прогрівається земля і з’являються висхідні повітряні потоки, в них регулярно починають кружляти, набираючи висоту, дикі гуси. Так вожак вчить молодь використовувати природну підйомну силу. Осінь кличе їх у дорогу.

Та й мене якась непереборна сила тягне в мандри. Але куди? Можливо, туди, до моря, де розпочинається оксамитовий сезон і золота, але невимовно щемна пора бабиного літа? Туди — в оспіваний М.Волошиним I.К . Паустовським Коктебель з його таємничими й звабливими бухтами у підніжжя Карадагу, на схилах якого вже багряно горять кизил, барбарис, шипшина, а море таке тепле й лагідне.

Та чи не краще в Карпати? Скажімо, в Косів — туди, де невгамовно шумить водограй, а ліси починають вигравати усією веселковою гамою. Дощів вже немає. Тепло. Голубіє небо. Повітря — цілюще й чисте, аж густе, бо настояне на ароматах скошеного сіна, чебрецю, лісової м’яти, смерек та опадаючого листя.

Ні. Напевно, виберусь нарешті до неоціненної нами української Венеції — до Вілково. Я там давно не був, років із двадцять, але ще зі студентських років вона міцно засіла в серці. Там, в Придунайському краї, зараз як в раю: море винограду, молоде і п’янке вино, рибна юшка, а вечорами каналами тихо- тихо пливуть човни, якими вправно керують статечні й небалакучі бородані...

А може б, воно краще Дніпром-Славутою, та й до Канева на Чернечу гору, до Тараса? Поклонитися, послухати кобзарів та й до свого внутрішнього голосу прислухатися...

Я ще не знаю, куди полечу, та й чи взагалі кудись вирвуся із повсякденної круговерті. Але точно знаю, що й мене, як і перелітне птаство, кожна осінь обов’язково кличе «стати» на крило і манить у мандри. Ось тільки не знаю, чому...