ЩОДЕННИК

28 липня

Ледь світало. Потяг з Рахова до Львова вповз до яремчанського перону, стомлений переходом через перевал. В суботній день він вщент заповнений горянами, які їдуть до міста з товаром на продаж. Вони бідкаються, що на ринку мала виручка. Літня гуцулка неначе апелює до мене:

– Нехай самі підуть та й наберуть тих порічок. Білі гриби, може, продам, а баранячу голову – різновид дуже смачних грибів, лисички, малину та афени (чорниці) і не знаю... Може, віддам і задурно...

Трамвай № 9а жваво біжить від ринку до вокзалу, а поки він біжить – дві пані голосно діляться новинами. Головне йдеться про ціни. А про що ж ще можна вести мову після ринку, якщо ті кляті ціни – мов скажені! – «скочили догори»: ще три дні тому купувала трускавки по дві, а зараз – по три гривні! А про афени... тут їй взагалі вже забракло слів.

Такий обмін думками — суто наш, ментально й генетично український, який не йде ні в яке порівняння з англійськими, — схожими на сухі й протокольні, позбавлені емоцій, розмови щодо погоди. Це — Львів з його неповторною говіркою. Вслухайтесь тільки в слово трускавки і спробуйте вгадати: що це? А це – полуниці, які, коли ви їх їсте, тріщать на зубах. Ось звідки їх назва на Заході України.

Але ми ж ведемо мову про ціни — про ті самі ціни, які завжди продавцю і покупцю бачаться по-різному. І немає тому ради, як їх примирити...