ЩОДЕННИК

Так сталося, що довелося одночасно обіймати спадщину, продавати одну та купувати iншу квартиру. Зав’язаний весь цей процес на структурі з суворою назвою Бюро технічної інвентаризації: саме на її «крихких» плечах — уся марудна справа стосовно реєстрації різних квадратних метрів. Загалом, відтоді як із нею стикаєшся, можна сміливо претендувати на статус Почесного Відвідувача з отриманням відповідної медалі. Якщо досі Всевишній охороняв вас від проходження цього процесу (і буде так вовіки віків!), то просто спробуйте уявити тісні коридори, задушне повітря, черга в 200—400 чоловік, озвірілих від напливу відвідувачів співробітників, не менш «радісні», після багатогодинного стояння, обличчя власників горезвісних метражів... Такі умови доведеться пережити щонайменше тричі, за кожним фактом продажу, купівлі, дарування, обіймання спадщини тощо: потрібно подати документи на виклик інженера («чи не перепланували ви часом квартиру не відповідно до норм»?), віднести після цього «папірці», що встановлюють право на реєстрацію («факт незаконної перебудови не зафіксовано, квартира справді належить пану N»), забрати вищезгадані папірці. Практично кожен порух БТІшних співробітників потрібно оплатити. Благо — офіційно... Хоча напрошується крамольне запитання: не простіше було б неофіційно?

І ще безліч інших. Якщо вся вищезазначена процедура — на наше з вами благо (а раптом нечесний власник «спихнув» вам тричі продану до цього квартиру тощо?), то чому вона, процедура, така принизлива? Через які «технічні моменти» багатомільйонний Київ обслуговують лише кілька десятків співробітників вельмишановної організації? Чи підраховував хтось, скільки народу за рік обіймає спадщину, дарує власність, продає та купує нерухоме майно? Гадаю, відповідь на останнє запитання — ствердна. Чому ж тоді стан вітчизняної держскарбниці — перманентна «дірчастість»? З урахуванням того, що згадане БТІ — аж ніяк не єдина організація, в якій потрібно винагороджувати послуги держави людині...