ЩОДЕННИК

Їй боліло. Здавалося, що вже ніякі ліки не допоможуть, жоден цілитель не зцілить.

...Пізнім вечором скрегіт гальм біля під’їзду відірвав від тяжких думок-мук. Визирнула у вікно. Із «швидкої», що припаркувалася біля будинку, вже виходили двоє в білих халатах. На мить уявила їхні обличчя: вже в літах лікар і молоденька медсестра. «Нарешті. Вилікують, допоможуть». Кинулася до дверей, подумки вгадуючи, хто ж подбав про неї, викликавши «швидку». Відчинила двері, здивувалася й знітилася водночас — лікарі із «швидкої» заходили в сусідню квартиру. «І зовсім не такі, як уявляла, й зовсім не до мене, й зовсім ніхто не подбав». Зачинила двері, повернулася до кімнати ніби ще більш хворою — зранену душу лікар не вилікує.