ЩОДЕННИК

Кожного року з нетерпінням чекаю закінчення зими. Прихід лютого — це гарантія того, що крижаний сезон ось-ось закінчиться, що скоро оживе земля і небо. А поки що прелюдія ранньої весни. У кожної живої істоти кінець лютого викликає передчуття змін у природі, змушує частіше піднімати очі в небо, заглядати в сад, бо відчувається, що прелюдія весни вже несе в собі таємниці й загадки вічного зела.

Ще немає ні сережок на ліщині, ні фіалок, навіть проліски десь під снігом ще чекають березневих днів. І все ж таки з кожним днем більшає світла і, мабуть, тому все чіткіше, виразніше і ясніше розквітають людські очі. Ще донедавна вони берегли якусь зимову стриману тональність, якийсь колючий холодок випромінювали навіть теплі карі очі.

А тепер, коли побільшало світла, вони ширше розкрились, і з’явились в них сподівання та доброта.

Отож уже декілька років поспіль в цей час я видумала для себе приємне заняття: йти до людей, говорити з ними і, як ряст на лісових галявинах, збирати погляди людських очей. На сільських вулицях кожен тобі знайомий, з кожним вітаєшся, знаходиться тема для кількахвилинної розмови.

І недовга прогулянка двома- трьома вулицями подарує тобі обнадійливо-зелені, спокійно-сірі, привітно-голубі, яскраво-сині, медово-карі, і каштанові погляди-квіти. Встигай збирати їх у пучечки і складати у своїй душі. Нехай теплішає в душі і на цілому світі від їхнього світла.