ЩОДЕННИК

В чергах тепер, слава Богу, вже майже не стоїмо. А саме в них за радянщини ми проводили значну частину свого життя. Скажімо, в напівкілометровій черзі за милом чи цукром можна було зазнайомитись з досить приємними людьми, прочитати за «один стій» новий роман із «Нового мира», почути всі новини, передані зранку по радіо, приєднатися до перегляду пропущеної чергової серії «Рабині Ізаури», літом устигнути загоріти, як на чорноморському узбережжі, а зимою змерзнути, аки заєць у лісі... Здавалося, декого в чергу приводила навіть не потреба щось купити, а просто бажання поспілкуватися з новими людьми.

А то було й наслухаєшся, як співвітчизники, бажаючи встановити справедливість — де, хто, за ким стояв, — завзято розказували одне одному, хто родич корові, козлу, собаці чи свині.

Тепер, ностальгуючи за втраченим спілкуванням, досить потрапити в годину пік до громадського транспорту. Це ще той «благословенний» острівець нашого існування, де можна зануритись у таку звичну атмосферу кінця 80-х років ХХ століття. А так як більшість молодих людей сьогодні пересуваються на власних авто, то сваряться в автобусах, трамваях переважно люди поважного віку, до яких, здається, з віком мусила б і мудрість прийти, але ж, бач, вік прийшов сам, десь загубивши мудрість у дорозі.