ЩОДЕННИК

Учора піймав себе на тому, що тут я — далеко від дому — усе постійно порівнюю, «приміряю» побачене до нашого буття, вишукую те хороше, чого в нас немає, а хотілося б, щоб було, та фіксую: а це в нас краще. Але це останнє виходить не так вже й часто, як того б хотілось, особливо там, де йдеться про увагу до людини.

...Центр міста; світлофори обладнані звуковими сигналами: це для незрячих. Співає соловейчиком — йди, сердито гарчить — стій. Олімпійська площа — велика і красива, море людей; в загорожі десятки три візків для інвалідів; юнак взяв (безкоштовно) один з них, пересадив із авто бабцю, і поїхали гуляти площею. Водій в автобусі довго — хвилини 3-4 — закріпляє коляску інваліда ременями безпеки, перевіряє, запитує юнака-інваліда, чи все нормально, нарешті поїхали. Потім все в зворотному порядку: хвилин 3-4 аж до виходу на тротуар і традиційне «бай». Але добили мене їхні «дрібниці життя» в магазині, де узрів спеціальне місце і прилад- автомат для вимірювання тиску крові — до речі, безкоштовно. Сів, поміряв... І згадав, як у Львові в привокзальному медпункті мені надавали допомогу, і стало сумно-сумно...

Може, не робити тих порівнянь і краще сидіти вдома?