ЩОДЕННИК

Іти на зустріч з юністю... Іти на зустріч із тими, кого знаєш ледь не з пелюшок, з ким сидів за однією партою, з ким співав проникливо- ніжні пісні Олександри Пахмутової і танцював кокетливо-запальний чарльстон, кого не бачив усі 40 років після закінчення школи і чиї обличчя пам’ятаєш ще ті, які залишились на чорно-білих фотознімках, що зрідка ностальгійно переглядаєш, листаючи важкі фотоальбоми, зі сторінок яких дивляться на тебе очі твоїх однокласників ще з минулого століття.

Тремтять голоси від радості, яку принесла зустріч, бринить сльоза в очах тих, кого однокласники ніяк не можуть впізнати...

Йдемо до стін рідної школи, яка сиротою стоїть над шляхом, бо вже давно провела дітей у нову школу, а сама, продана приватному підприємцю, тепер служить лісопилкою.

Довгий час ходимо кладовищем, вітаємось зі своїми вчителями, адже майже всі вони за останнє десятиріччя найшли собі прихисток тут.

Нова школа гостинно відчиняє нам двері і експонатами свого недавно створеного музею показує, що тут нас не забули.

А потім нас чекають декілька годин «неофіційного» спілкування, коли майже щохвилини злітає з чиїхось вуст: «А пам’ятаєш? А згадайте, як...»

Розходимось далеко за північ, домовившись дожити до наступної зустрічі через п’ять років, бажаючи одне одному по-пушкінськи: «Бог в помощь. вам, друзья мои...»