ЩОДЕННИК

Грубі, хаотичні мазки фарбою, часом здавалося: розбігаються до країв полотна, часом – що збігаються досередини і тут котлують. У відчинене вікно заглядали перехожі подивитися, як малюють картину, але поки що нічого їм не відкривалося, натомість бачили на стіні велику фотографію: старий з люлькою в стиснутих губах, опертий на поручень ветхої кладки через потічок, а над ним голе чорне віття та лиш один ще не опалий листок. Ось зірветься долу і...

Наступного дня чи тижня на полотні буяла зелень різних відтінків – хмара дерев бігла вгору і в далину, у найтемніших глибинах ближчих крон світилися окрушини сонця. Внизу на закруті вигиналася річка і щось неясне, ще не сформоване виринало з неї. Через день це вже була жінка, оголені перса, розтріпане волосся, підняті руки, мов у якомусь танці, і сяючі бризки води злітали догори... Якесь незбагненне світло розколювало у цьому місці зелено-голубий світ картини на дві несиметричні частини. Одну, ліву, прогинало у дальший простір, і туди линув дзвінкий сміх...

– Довго дивився на вашу роботу, – сказав у вікно заляпаному фарбою художнику якийсь пан. – Не розумів, що малюєте. Не подобалось. Перепрошую. Мав би знати: не те важливо, як починаєш, а важливо, як закінчиш.

Здавалося, мав на увазі щось інше, своє, і тихо відійшов, задуманий.

Інший пан, залишившись сам у вікні, несміливо прорік:

– То протест проти старості, еге ж?