ЩОДЕННИК

Це був найдовший день року, і щось бентежно-неспокійне витало наокіл.

Він куняв у маленькій кав’ярні сам-один. Буфетниця і офіціантка вибігли надвір, неприязно зиркнувши на нього: вулицею якраз почала йти колона випускників шкіл. Чоловік, біля вікна підняв голову з-над стола, його кругле обличчя не виражало ніяких емоцій. Йому було добре. Аби не турбували. Здається, впізнав мене, пробував щось сказати, та спромігся хіба що на коротке: «Нормально!» Я знав Стаса ще молодим інженером, уже тривалий час не бачив його: казали, ніби десь аж на Соловках щось будує. Либонь, повернувся. «Нормально», – відповідаю, йдучи до дверей, аби й собі подивитися.

Дівчата з буфету, розглядаючи святкову колону, обговорювали, котра з випускниць у що вбрана, яку зачіску має. На вчительок уваги не звертали, а ті в очікуванні урочистостей перекидалися репліками, хто з батьків має гроші влаштувати своє чадо в університет, престижний коледж або академію. «О, Ілона, напевно, поступить, два роки мама заробляє в Італії на навчання». – «Де ж вона? Не приїхала чи запізнюється»? Говорили про якусь Марію Петрівну, як зрозумів, свою колишню товаришку по вчительському колективу, котра «два роки заробляє і ще, напевно, туди повернеться».

Стас таки вибрався надвір. Проходячи мимо, пробував усміхнутися: «Нормально...». З гучномовців линуло: «Якщо нема того, що любиш, То любиш те, що маєш...». І тут щось ворухнулося усередині: «Яке там, до біса, нормально, Стасику», протестуючи проти гри у фальшиві слова.