ЩОДЕННИК

Невисока, зi зграбною фігуркою, незважаючи на літа, не метушлива, з приглушеними емоціями, товариська... Починала у профспілках, але це було давно. Щасливо йшла щаблями держслужби, ні з ким не конфліктуючи, у тенета інтриг не вплутуючись. Усіх відвідувачів охоче консультувала, мала час для друзів, яких сама собі обирала. Їй приносили в кабінет хто банку розчинної кави, шоколадку, хто гарного вина в оригінальній пляшині. Ніхто не знав, як вона живе поза роботою, і не смів спитати – це виглядало б нетактовно.

У вільну хвилину любила пригостити друзів кавою, поговорити про щось неслужбове, світське. Це додавало їй повноти життя. Нудного й одноманітного у звичайні дні.

В сусідні кабінети вселялися нові персони, дуже «ділові», балакучі ззовні і скритні всередині, з мобільниками напохваті і масою справ, про які воліли мовчати. Хтось заходив до них, і тоді секретарка в приймальні казала всім «постороннім» багатозначно: «Почекайте, зайнято!».

До Ганни Павлівни заходило щораз менше відвідувачів, навіть знайомі якось непомітно перестали переступати поріг. Ніхто не приносив кави, шоколадок, і тоді почала купувати сама, щоб завжди мати чим зустріти приємну особу.

Учора випадково побачились на вулиці: «Заходьте, що ж ви?.. А знаєте, мене у держстатистику зіпхнули. Але нічого, дам собі ради».

Молодець, таки залишилася собою! Треба зайти котрогось дня.