ЩОДЕННИК

У дитинстві я весь час бродив волинськими лісами, бо вдома щодня по-гестапівськи бив вітчим, і у лісі мені було ліпше. Деколи кусала мураха. Тоді я, озлоблений, руйнував мурашник.

— Навіщо?! — кричав мені Вітька. — Тебе ж Бог покарає!

А в школі казали, що Бога нема.

Щоби довести це Вітьці, я розгортав березовою палицею руді купи ще завзятіше.

Тоді чорні, як українці, робочі мурахи тягали кудись ще білих дітей.

...Сьогодні зранку я здогадався, чому мене, як собаку, шістнадцять років ганяв Ужгород із кутка в куток. То Бог мене покарав за мурах.

Потім із жахом подумав: «Я хоч невеликі комашники руйнував, а ті, котрі нищать український мурашник? Як страшно розіпне їх доля на купах кізяків, що лишилися після їх «роботи»!