ЩОДЕННИК

У кожної людини є своє коло спілкування. Це сім’я, сусіди, співробітники, добрі друзі, приятелі — те коло людей, заради яких людина живе, працює, кому допомагає в повсякденному житті, на співчуття і допомогу яких надіється і в свою скрутну хвилину. Це коло спілкування складається довгими роками і десятиліттями...

Ще донедавна до свого кола спілкування я відносила й стареньку вербу, що росла на невеличкій леваді, якою закінчується моя вулиця. Скільки пам’ятаю себе, стільки бачу і її — високу-височезну, за її верхівку завжди чiплялись хмари, здається, і сонце не могло піднятись вище її верхівки. Обняти її можна було хіба що п’ятьом дорослим. Яка в неї була кора — товста, потріскана, борозенчаста. Скільком птахам, комахам давало прихисток, дах і їжу її віття. Якою м’якою і пахучою була ковдра з опалого її листя восени. Вона завжди уособлювала собою мир, спокій, велетенську добру силу. Вона проводжала у світ, привітно махаючи вітами-крилами, і радісно зустрічала всіх, хто повертався з далеких світів. Але ось і вона, чи то від старості, чи від боротьби з вітром, упала, рухнула на землю, загородивши собою всю леваду. Товстезне коріння вивернулось назовні, а корінчики — тисячі, мільйони тоненьких корінчиків-волосинок обірвались, повисли у повітрі. Не тільки товстим корінням верба трималася за Землю. Дехто думає, що йому від землі, крім хліба та води, нічого не треба. А людина, і сама того не помічаючи, пов’язана з Землею не тільки хлібом-водою, але й краплею роси, травинкою, листочком, хвоїнкою, маленькими корінцями-павутинками й іншими непомітними малостями.