ЩОДЕННИК

— Іван уже став доктором наук, — сумно сказав новий знайомий Вітя, — а був студентом, коли я в аспірантурі науковим світилам уже забивав «гвіздки» ідей у тім’я.

Я мовчу, бо ще не став доктором і не знайомий із медом цього відчуття.

— А все вона... Дружина... — задумався Віктор. — Приходжу якось на обід, — а вона без роботи вдома сиділа, — і бачу, що сміється аж заливається. «Диви, — каже, — Іванова жінка у вікно дивиться». Питаю її: «Ну і що?» — «Та, — регоче, — вона виглядає Івана, щоб зразу підігріти обід і поставити на стіл гарячим...» Я після цього задумався і запитав: «А ти чому не чекаєш?» — «Хіба в тебе рук нема — сам наготуєш». — «У мене руки є, — кажу. — Я випрати взагалі-то можу. І підмести... Може, розлучимось?» І тут вона мене добила: «А де я візьму таку дійну корову, щоби завжди брати з її кишені гроші й жити собі на задоволення?..»

Розлучилися вони. Іван став доктором наук. А вони живуть у протилежних кімнатах гуртожитку. Деколи вона несміливо просить у Віті гривню. Він дає. Лише після захисту невідомим мені Іваном докторської дисертації додає при видачі:

— Зараз ти — одинока придорожня жінка, а могла б стати дружиною доктора фізико-математичних наук...