ЩОДЕННИК

В останні дні вересня завжди їду до мами в село. Не тільки для того, щоб підігнати городні роботи: викопати моркву, пастернак, столові буряки, а ще й ще раз помилуватись буянням моєї алеї жоржин і чорнобривців.

Ось і приїхала... Ось і милуюсь, вдихаючи ніжні пахощі квітів. З острахом поглядаю на верхівки верб та тополь, що ростуть за городом, чи не жовтіє на них листя? Чи не скоро вже осiнь, яка обшарпає ці ошатні зелені дерева, що вітами своїми легенько розчісують хмарки в небі?

З сумом помічаю, що на дротах, які з’єднують електричні стовпи на вулиці, вже немає ластівок. Вони ще тиждень тому, щільно усівшись тут, щебетали про щось своє так гамірно і заклопотано, що легко було зрозуміти: радяться, коли, куди і як відлітати. Ось і відлетіли вже, немає їх.

А я ще чогось чекаю. В душі тремтить передчуття чогось щемливого.

Раптом над хатою, над вербами і тополями, наді мною полинуло сумовите: курли-курли-курли... Піднімаю погляд — в синьому безмежжі неба, прямо над головою ключ журавлів. Ось чому щеміла моя душа сьогодні. Вже не перший десяток років в останні вересневі дні я співчутливо проводжаю поглядом ключі журавлів.

Летiть! Хай буде легкою ваша далека дорога. А весною знову чекатиму на вас і ваше радісне курли-курли- курли....