ЩОДЕННИК

Метро — найдоступніший засіб пересування. Тут можна зустріти всіх, навіть тих, кого сто років не бачив. Під землею призначають ділові та романтичні зустрічі, приємні й не дуже.

Ліворуч сусід. Живемо двері в двері, а бачимося раз на два роки. Вступив до інституту. Але в особистому житті не щастить: дівчата на нього не звертають уваги. Вирішив зовнішність змінити: відпустив борідку, як у кіношного Чингіcхана та поголився. Тепер звертають. Але бояться до гикавки.

Праворуч «Кім Бесінгер» із «Нонною Мордюковою» (ну точнісiнько шоу двійників). Виявилося — однокласниці. «Кім» із другим чоловіком у розлученні. З Голлівудом співпали, а от iз «Мосфільмом»... не вдалося дослухати — дівчата вийшли на «Шулявській».

Узагалі наше метро «дике, але симпатичне», як казав Карлсон. Хіппарі, братки-підприємці, бабуcі, друзі дитинства, жебраки, музики, подруги, уболівальники, закохані, родичі... Але здебільшого всі вони — «люди в чорному». Зі зниженням температури жалоба переважає. А може, це «життя під землею» нам диктує свої кольори? Так — колір ходовий. Практично, звичайно, але все ж таки похмуренько. А потім у розмовах від подруг і близьких тільки й чуєш: «Життя похмуре, одноманітне... Набридло все... Безпросвітиця...»

А мені життя нагадує книжку-розмальовку, де треба розфарбувати чорно-білий контур кольоровими олівцями. Що ж ми, дорослі, дитинство зовсім забули? А от раптом зустрінеш друга «дитинства золотого», посміхнешся, і починають у тому ж вагоні в очі впадать нечасті, але все-таки наявні «кольорові сміливці». І радісно на душі, і не так одноманітно.

Люди, зробіть розмаїтим своє життя самі!