ЩОДЕННИК

Як на спринті, зима дихає за спиною. Вранці важче, ніж раніше, прокидатися та віддавати себе холоду. Все більше теплих речей доводиться одягати, виходячи на вулицю. Їх кількість заважає пересуватись і дратує. При цьому відомо напевно — це не межа. Від того адекватна реакція, гарячкове дослідження скрині, шаф та антресолей.

Так, блукаючи по завулках родинних схованок, я знайшов старий светр. Навіщо його залишили? Страх радянських часів перед дефіцитом? Навряд чи. Щось інше. Але що? Вовняний, теплий, підходить за розміром. Він настільки сподобався, що я вирішив дізнатися про його походження.

— Діда! — була відповідь, — марно куплений ним двадцять років тому... Він не встиг цей светр одягнути, помер через хворобу. Це сталося двадцять років тому.

Сьогодні одягнув його я. Одягнув з вдячністю та думкою про те, що якщо людина живе, допоки її пам’ятають, то цієї осені життя мого діда продовжилось щонайменше на п’ять холодних місяців. Щонайменше.