ЩОДЕННИК

Нещодавно приїхала погостювати на Батьківщину моя подруга. Рік не була. Кордони розділяють, зближують віддаляють, змінюють…Сказала, що була ностальгія. Спочатку… Дуже хотілось приїхати. Хоча, скорiше, щоб побачити рідних. Потім звикла, минулося. А проте…

«А ти знаєш, я там зовсім інша, — говорила вона, коли ми стояли на пероні в метро. — навіть думаю інакше. А була певна, що змінилась. А тут я знову колишня. Невже так багато важить оточення?!» «Звісно, що важить», — про себе погоджуюсь із нею, а вголос чомусь майже механічно промовляю: «Мабуть».

Де ділася та дівчина з «великими» планами на майбутнє?! Вона практичніша і, як сама себе характеризує, не настільки вже амбіційна, хоча жилка ентузіазму у ній ще не згасла. Працює не за фахом: вона філолог, чудовий філолог, мріяла про наукову роботу. Забулося, минулося, часто не вистачає часу навіть книжку прочитати. Не вистачає часу. Ох вже цей час! Як він спливає, ну буквально пролітає, а ти за ним не встигаєш і помічаєш, як потроху складаєш всі свої мрії на потім, у глибоку скриньку (десь на саме дно у куток), як та, що стоїть на бабусиному горищі, на далекому горищі і приховує в собі неоціненний скарб минувшини. Отак і ми деколи складаємо свої дитячі мрії (скарби), надії на потім, потім, потім... а потім може вже ніколи не заглядаємо туди. Або лишень з жалем: «Немає часу».

Ось так і в неї. Там інші люди, інший устрій життя, роботи, сім’ї. А тут вона колишня.

Риторичне запитання: «Повернулася б?»

— Розумієш, життя вже склалося… Так, у кожного з нас по-різному складається життя. А ми простуємо далі.