ЩОДЕННИК

Море надвечір шепотіло тихо і лагідно. Сонце вже наполовину сховалося у воді — перестиглим персиком з південного ринку. Хвилі на обрії взялися багрянцем.

Сьомий день моєї законної відпустки! Цілий рік напруженої праці, щоденні стреси і ненависний будильник — усе це лишилося там, в іншому світі, за сотні кілометрів від Азову.

Сонце поступилося місцем повному місяцю, і у срібній його доріжці купалися двоє. Він — нічим не примітний. Вона — Єва, котра вже спробувала яблуко. Прозорий купальник нічого не приховував, і її це вочевидь не хвилювало. Ідеальне тіло і шоколадна засмага. Божествені ноги і високі груди.

На березі стояла жінка. Стояла, зігнувшись, придавлена тягарем свого горба. Щовечора, коли над морем сходить місяць, вона виходить на берег і мовчки стоїть, дивлячись на море. Довго стоїть, і ноги їй пестять маленькі хвилі. Про що думає? Про взаємне кохання, якого ніколи не знала? Про дітей, яких ніколи не матиме? Про свої роки, що спливли, мов хвилі, один за одним?

Море шепотіло. Приймаючи всіх: і молодих, і не дуже. І красивих, і не зовсім. Прийняло у лагідні хвилі і мене.

Я вийшла з води і у тремтливому світлі місяця написала останнє речення у листі до найдорожчого у світі: «Мені тебе не вистачає...»