ЩОДЕННИК

Сьогодні на моєму підвіконні звідкілясь з’явилося сонечко. Звичайна собі «божа корівка». Те сонечко було маленьке, трохи кволе від холоду, з червоними крильцями, вкрапленими чорними цяточками. Я посадила його на долоню й пошепки почала співати пісеньку, яку співала колись у дитинстві: «Сонечко, сонечко, полети до неба...» Чомусь пригадалося дитинство — безтурботне, веселе, щасливе і по-літньому тепле. Посміхнулася до комахи, посадила знову на підвіконня, вмовляючи її подумки: «Не сумуй, не журись, комашино. Зима має скоро скінчитися. Потім знову прийде весна, а за нею літо — тепле й радісне, як в дитинстві. Треба тільки діждатися його, пересидіти в теплій шпарині, не витрачаючи дарма сили на дріб’язкові турботи, нікому не потрібні справи. Тримайся і вір — весна невідворотня». Ніби почувши мене, «божа корівка» ще з хвильку посиділа незворушно і посунула до свого сховку. Тепер весну в цій квартирі вже чекають двоє: я і сонечко. Разом завжди легше.