ЩОДЕННИК

Якось, відвідуючи могили родичів, я (тоді школяр) запитав старших: «А кладовище хтось охороняє?» Мені пояснили і дуже серйозно, що в цьому немає потреби. Українці свято шанують пам’ять про померлих. Різні були часи. І поганих людей довкола, на жаль, вистачало. Але про акти вандалізму на сільських кладовищах чути не доводилося.

Нині у Погребах, що на Київщині, вони стали звичайним явищем. Приходиш провідати прах бабусі та дідуся, бачиш сплюгдровані могили і руки опускаються. Куди бігти?.. Що діяти?.. Розповідаєш знайомим і оточуючим — вони гірко посміхаються. «У нас, — кажуть, — ще торік повідкручували металеві конструкції... Один хрест зостався». Отак посумуємо та й розійдемося кожен у свій бік.

За щоденними турботами біль, зрозуміло, притлумлюється. Але думками знову і знову повертаєшся до понівечених огорож та осиротілих горбочків. Думаєш про долю нації, яка не може захистити могили предків. Думаєш, що й сам колись помреш...

А це приїжджав товариш із великого міста. Послухав і почав гнівно говорити: «Вас грабують за життя! Вас грабуватимуть і після смерті!»

Боляче стало...