ЩОДЕННИК

Моя сусідка – педагог. Прийшовши вранці до школи, вона завжди спочатку сідає за свій стіл у вчительській, обхоплює голову руками і хвилин з п’ятнадцять намагається зосередитись і налаштуватись на роботу. Колеги знають, що тоді її краще залишити у спокої.

Ось уже п’ятнадцять років. як вони з чоловіком та двома дітьми живуть разом в однокімнатній квартирі. Тринадцять з цих п’ятнадцяти вона розлучена. Що, власне, для неї нічого не змінило. Доньки повиростали, а вона з чоловіком так і не знайшла спільної мови. Щоденне перебування під одним дахом доводить її до тихого божевілля, але альтернативних варіантів, на жаль, немає. Батьки давно померли, а на вчительську зарплату не тільки квартири нової не купиш, а й винаймати кімнату майже нереально, бо треба ще й годувати та одягати дочок. Їхній батько, а її колишній чоловік, з яким змушені жити, – теж учитель. Тож...

Лише на роботі вона може бодай трохи відволіктися від своєї, як вона називає, «палати №6». Тому, будь ласка, дайте їй ці п’ятнадцять хвилин аби зібрати себе з атомів у щось ціле.

Їхній вчительський колектив не дуже великий. З вісімнадцяти жінок дві заміжні, одна ще неодружена, п’ятнадцять – розлучені. Згадала про це вчора, прочитавши в газеті «шлюбну статистику» одного з місцевих загсів. Число розлучень значно перевищило кількість весіль цього тижня. Навряд чи ці цифри когось здивували. І це, як на мене, ще жахливіше, ніж самі цифри.