ЩОДЕННИК

Містом біг чоловік і раз-по- раз когось гукав. Розхристаний, розчервонілий, він вигукував одне-єдине: «Надіє!» Перехожі сахалися від нього, ніби від причинного, а він метався по майдану, і, знай собі, вигукував ім’я.

Мені прийшло чомусь на думку: отак іноді й зі мною буває. Тоді, коли ще можна стерпіти образи й біль, втомлена душа просто тихо квилить, а вже коли зовсім несила терпіти, волає на весь світ, благаючи допомогти. Тоді буває: йдеш вулицею, ніби й людей довкола доста, ніби й чують усе, а рідко хто відгукнеться. А коли вже й докличешся, то хоча б вислухав хто, порадив, як далі бути, а, мо’, ще й допоміг. І від того вже легше стане.