ЩОДЕННИК

Я не хочу читати газет, я не хочу слухати радіо, я не хочу дивитися телевізора. Там майже одне й те саме: поїзд зійшов з колії, корабель затонув, літак розбився. І так щодня. Мені треба їхати у відрядження, і я весь час думаю про те, чим найбезпечніше можна було б туди дістатися. Я не боюся смерті — від долі не втечеш. Гнітить інше — перед тим як сісти в літак, прощатися з усіма навіки й просити прощення в усіх гріхах чи просто сказати: «До зустрічі»? А що, коли мої гріхи не сприймуться саме так, як хочу, і не будуть прощеними? А що, коли політ буде якраз удачним, і я тільки дарма розповім про свої непрощенні гріхи? Заглиблююся в себе й розумію — не такі-то вже й страшні ті гріхи. Адже я, як і всі інші, — просто людина з простим життям і досить земними проблемами.

Після всіх роздумів вирішую: розповім усе, як було. Попрошу прощення і потім зі спокійною душею відправлюсь за океан. Я знаю, він все зрозуміє і все пробачить. Відчуваю, що й перельоти завершаться щасливо. Зате як добре потім буде жити з чистою совістю...

А поки що не читаю газет, не слухаю радіо, не дивлюся телевізора — не хочу думати про погане.