ЩОДЕННИК

Ми живемо в час, коли всі кудись біжать. Біжать на роботу, біжать, ведучи дитину до дитсадка, до школи, на ходу хапаючи хот-дог, читаючичи газету, щось вигукуючи один одному по мобільному телефону. Ми ніби боїмося кудись не встигнути. Ми намагаємось довести чи то собі, чи то іншим свою необхідність, можливо, просто знайти себе. Спімати неспіймане, спімати вітер, доробити недороблене, встигнути на свій поїзд життя. У нас не вистачає часу спілкуватись з рідними, просто посидіти в тиші, послухати цю тишу, помріяти.

Час — це те, що не підлягає виміру, проте — це, мабуть, одна з найцінніших речей (коли так можна сказати) в нашому житті. Ми намагаємось його економити, витрачати раціонально, але однак відчуваємо його дефіцит. Тоді ми починаємо розуміти, що всього не встигнути, починаємо ділити справи на більш і менш важливі, починаємо цінувати цей час. Швидко минають дні і я бачу, як рідшають листки календаря, натякаючи на закінчення, для когось легкого, для когось — занадно важкого року. Безумовно, для кожного це був рік змін. Прийде рік новий. Ми відсвяткуємо його прихід, зібравшись тісною дружньою компанією, або ж у колі сім’ї з новими сподіваннями і надіями. Звичайно ж, знову будуть турботи: той же хронічний дефіцит часу, щоб охопити все бажане. І я розумію, що ось так промайне моє життя. Але іноді потрібно спинитись, сказати собі — стоп, перевести подих, привести до ладу думки, навести лад в душі. З цього потрібно почати, щоб завтра знову вирушити в бій, нині час не любить тих, хто стоїть на місці.