ЩОДЕННИК

День як день. Потяг як потяг. На обшарпане купе гидко й глянути. Чого не скажеш про сусідку навпроти: що і казати, впадає у вічі! Та не он якою красою, а непересічним виразом обличчя. В очах не знайома до болю порожнеча, а світло з глибин душі. (Не даремно ж словами «задушевна розмова», «до глибини душі», «душі в душу», «дивитися в душу» і подібним віддаємо належне цій загадковій субстанції).

Як нагадування про «інше щастя» звучать знайомі мелодії великих творців. Схоже на те, що вічна музика знаходить живий відгук у тій-таки душі...

Ох уже ця опальна класика!.. Чи треба доводити, що Вагнер не винен. Що «Апасіоната» Бетховена й «Революційний етюд» Шопена ніяк не загрожують новому (добре забутому старому) порядкові речей. А дивіться-но, не дуже багато ми можемо почути музичних прозрінь бунтарського штибу! (Проте Вагнера нещодавно відновлено у світовому концертному репертуарі!)

Сидіти б мені та й насолоджуватися, як і сусідка, таким рідкісним музичним супроводом нашої мандрівки. І предмет для задушевної бесіди цілком відповідний. Сам же небайдужий до згаданих авторів! Але я взяв та й пожартував: «А чи не приглушити нам звук? Вам не здається, що класика навіює нудьгу?» (Після цього — як не повірити у підступи лукавого!) Відсторонений погляд моєї супутниці зі всією ясністю дає зрозуміти, що задушевна бесіда не відбудеться. Отже — не судилося! Ігор СМУШКОВ