ЩОДЕННИК <B><I>17 квітня</I></B>

Я остерігаюся водити свого малого сина повз рибний базар. Років зо два тому я необачно взяв його на риболовлю, то над краснопіркою, яку нам пощастило зловити впродовж кількох годин очікування над водою, малий пролив стільки сліз, що я не радий був затії. Довелося рибину випускати. Відтоді я затявся піддавати своє тонкосльозе чадо подібним випробуванням.

Та ось одного разу перед днем народження нашої матері ми із сином вирішили власними силами влаштувати їй бенкет. І, звісно, подалися за продуктами на базар. Однією з наших коронних страв мав бути заливний судак.

...До мене дійшло, коли ми почали вибирати в рибному ряду. Я з острахом скосив очі на малюка. Та ба — його обличчя було незворушне. Тут вилискували зеленкуватими спинами судаки, громадилися вусаті соми, ляпотіли хвостами ще живі лящі, зблискували золотом бокаті коропчуки, красувалися біблиці, синиці, товстолоби... Риба була різна, риби було багато, риби було маса. Сліз не було. Вони висохли. Хлопчик байдуже поглядав на річкові дари.

Людська природа: одного шкода, маси — ні. Якщо куля вбиває перехожого — це трагедія. Коли бомби методично, день у день накривають цілі міста — це хроніка. Звикають дорослі, звикають діти.

...Я з болем і гіркотою пригадав маленьку краснопірку, яка тріпотіла на долоні сина.