ЩОДЕННИК

Цю сумну історію оповів мені дуже скривджений та принижений немолодий чоловік. Після трудового дня повертався він з товаришами додому.

Мирно розмовляючи, чоловіки йшли алеєю від Майдану Незалежності до станції метро Хрещатик. Навколо ходили, стояли, сиділи люди. Розмовляли, сміялися, пили пиво, їли морозиво... І раптом на шляху чоловіків виникла шикарна іномарка з шикарним водієм і не менш шикарною юною супутницею. Вони зухвало-упевнено поглядали на навколишніх.

Немолодий чоловік зробив зауваження: чого, мовляв, тут стоїте — не стоянка. Відповідь водія була моментальною. І, звичайно, грубою. І, звичайно, дуже образливою.

Але і це було ще не все...

На чоловіка налетіли «елегантні» молодики. Заздалегідь «приховавши» хрести, що бовталися на шиї і зі словами: «Будеш, дядьку, думати, що говорити», ударили по обличчю. А потім побили...

Поряд були люди, була міліція... Але ніхто нічого не помітив... І ніхто не кинувся захищати людину...

Швидко з’явившись, покидьки так само швидко і зникли...

Немолодий чоловік сумно подивився навколо, важко зітхнув, витер скривавлене обличчя і пішов додому. Я слухала його і думала, принизили і побили не його, а всіх нас... Всіх, хто нічого не бачив.