ЩОДЕННИК 18 листопада

Прописуюся. Робочий день майже позаду. Паспортистка, втомлена писаниною, ставить мені у паспорт штамп і там, де на ньому треба зазначити вулицю, послабивши увагу, пише: Потурая...

— Ой! — злякано скрикує. — Я назвала вулицю вашим прізвищем!

— Дякую, — кажу. — Добрий знак, тільки все-таки, може, зачекаємо?

Паспортистка сміється і ставить іще один штамп.

Дрібниця. Однак, повертаючись додому, фіксую в собі дивний настрій — ніби щось трапилося. Ось і «моя» вулиця. Вона в самісінькому центрі міста. Приємно, дідько його бери! У занехаяному, засміченому скверику, що біля нашого будинку, зустрічаю двох сусідок. Одна з повним відром сміття, друга — із брудним килимком і вибивачкою.

— Загидили тут своїми псами — ступити ніде! — сердито каже та, що з відром.

— Еге ж, — погоджується інша. — Якби впорядкувати, зробити газони, клумби, то можна було б тут навіть комусь пам’ятника поставити.

От-от, правильно! Звичайно ж, тут повинен стояти пам’ятник! Он по центру ніби спеціально для нього місце!

Ну що ж, усе гаразд. Вулиця є, скверик — лише впорядкувати, школа рідна, давно забута школа, здається, і досі не носить нічийого імені... Ой паспортисточко, такі помилки, знаєш, робити не варто. Після них важко повертатись до дійсності. А в ній, виявляється, нічого такого не трапилося і трапитися не може. І ця помилка хіба що — привід для посмішки. Хіба що — добрий знак.

№221 18.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»