ЩОДЕННИК

Тепер про це дивно й згадувати, але на початку 90-х чомусь уявлялося, що наша політична культура сягне таких вершин, на яких стануть можливими мирні теревені за спільним столиком у кав’ярні націоналіста й комуніста. Не кажучи вже про всяких там центристів.

Суворе життя розбило ці ілюзії. Націоналісти тримаються своєї лінії, комуністи — своєї, а всякі там центристи — своєї, ясна річ. І ніхто нікому не хоче попустити, поступитися, так би мовити, принципами. Яка там кав’ярня і добродушна бесіда...

Хоча на вулиці, помічаю, одні з одними охоче вітаються, навіть поплескають одне одного по плечу, сміються разом. Збоку глянеш — зустрілися друзі нерозлийвода. А прочитаєш, що пишуть один про одного у газетах, — волосся на голові встає.

І що це за modus vivendi, як його розуміти? Європейська вихованість? Фальш? Чи просто невміння бути до кінця послідовним, твердим принципалом?