ЩОДЕННИК

Біля входу до критого павільйону м(ясомолочних продуктів поруч з однією із столичних станцій метро велично і непідкупно, немов у руках Феміди, підносяться звичайні торгові терези. Ніщо не вказує на те, що вони «чесні», тобто контрольні, — тому, напевно, більшість квапливих покупців їх упритул не бачить. Та й сам я побачив їх, коли засумнівався в тому, що щойно продані мені жвавою продавщицею з масними щоками 200 грамів масла можуть виглядати, як жалюгідні й нещасні 100 грамів. На тарілочці «Феміди» 200-грамовий брикетик, підкорившись нарешті не накрученому закону Ньютона, полегшав грамів на 80. Продавщиця безмовно і з незворушною усмішкою відрахувала мені різницю за украдені грами і як ні в чому не бувало провадила «вішати лапшу» черговому покупцеві. Повторний мій похід по продукти за «ринковими цінами» завершився тим же «контрольним пострілом» уже по іншій продавщиці-шахрайці і подальшими роздумами про загадкову душу українських торговців. Як повернути її, грішну, на шлях чесності? Заволати на весь базар: «Тримай злодія!», піти до директора ринку чи зателефонувати до адміністрації району? Хоча що заважає громадянам-покупцям за наявності контрольних вагів самим відстоювати свої інтереси? І хто, якщо не ми самі, вигадав приказку: людині, яку обдурили раз, не повезло. Але якщо її обдурили в той же спосіб двічі — то так їй і треба.