ЩОДЕННИК

Біжать, біжать, тікають, віддаляються, даруються, згасають сенси всіх моїх життів. Напевно, їх було багато — великих і малих. Залишився один, останній — великий чи малий — все одно: померти вчасно, дочекатися строку.

Мордуєшся, мучишся, щоб зайняти себе чим-небудь — а навіщо? Робота, діти, захоплення, поїздки, зустрічі! — навіщо? Щоб прийти, нарешті, до кінця? Може, краще сісти й чекати, коли кінець сам до тебе прийде?

Результатом життя є смерть. Чи зацікавлений хто- небудь у такому результаті? Бореться за нього? Змагається з іншими, щоб швидше добігти? Подешевше (чи подорожче, хіба не все одно) купити? Всі змагаються — хто на бігу встигне більше з’їсти (не має значення — чого: хліба, видовищ, книжок, любові) або хто залишить глибший слід (щоб прийдешнім було об що спіткнутися). Отже, вся справа в особистому почутті часу. А якщо сидіти і нічого не робити? День мине, не залишивши сліду. Та поки сидиш, можна пригадати дитинство, уявити себе гавою, побачити колір власної тіні тощо. До цього всього нікому, крім тебе, та й тобі також, байдуже. І таких безслідностей за день може бути сила-силенна! Та от тільки довгий був день — чи короткий? Напевно, довгий (ти геть- он скільки встиг), та все ж короткий (сліду так і не залишилося). Ніщо не липне на ноги, не хапає за п’яти, шлейфом не відтягає хребта... Можна запросто відлетіти кудись...

— Що ти вибираєш: свободу чи ковбасу?

— Ковбасу, щоб бути вільним.

— Свободу, щоб витратити її на пошуки ковбаси.