ЩОДЕННИК

Останнім часом життя підкидає такі сюрпризи, що вже не дивуєшся нічому.

...Півгодини чекали ми маршрутки з Василькова до Києва. Раптом — яке щастя! — порожній мікроавтобус. На прохання водія пасажири швиденько зайняли місця й зібрали гроші за проїзд.

Ще не набрала «Газель» відповідної швидкості, як попереду, обігнавши, різко загальмував інший мікроавтобус. Наш водій, уникаючи зіткнення, зупинився. Із чужої маршрутки вискочив озвірілий таксист і кинувся до нас. Шофер, вивернувши кермо, миттю пішов на обгін. Ми зрозуміли, що знаходимося у «лівій» попутці.

Далі — ще гірше. Обікрадений влаштував справжню погоню. Із почуття солідарності до нього приєднався ще один «маршрутник». Їм удалося притиснути нас до обочини. Тепер ображених було двоє. Сказати: їхні обличчя палали ненавистю — не сказати нічого. Зляканий водій заблокував двері й дав задній хід. Дісталося лише дзеркалу й дверцятам для пасажирів. Проте знову вдалося втекти від гніву розлючених «власників» маршруту. (Горе-водії, займаючись небезпечними перегонами на трасі, мабуть, і не подумали, що ризикують життям і здоров’ям невинних людей, котрим все одно з ким їхати).

Потерпілий «грач», поглядаючи у дзеркало заднього виду, пояснив, що на «Либідській» йому тепер з’являтися небезпечно, тому повіз нас від гріха подалі — до станції метро «Осокорки». На цьому пригоди не закінчилися. Зламані переслідувачами двері ніяк не хотіли відчинятися. Долаючи високі сидіння, пасажири покидали нещасливе таксі через вантажний вихід. Добре, що мікроавтобус не субмарина.