ЩОДЕННИК

В селі було дві церкви. Вірніше, спочатку не було ніякої. Старий клуб, котрий раніше був церквою, в селі, яке тепер лежить на дні Київського моря, довгий час слугував єдиним місцем, де вечорами збиралась молодь. Він став клубом, коли село переселяли. Але все тече, все змінюється, часи перебудови принесли нові віяння, і людям вирішили повернути стару церкву. Молоді, натомість, збудували новий клуб. Тож відроджувалось так би мовити і духовне, і культурне життя. Радіти б. Але нині руки гріють і на духовному. Пам’ятаю — перші служби, коли, щоб прикрасити хатину, в якій правили служби, зносили люди з хат все, що в них було: старенькі ікони, рушники, пам’ятаю — запах ладану в повітрі. А згодом почалося … почалося будівництво нової церкви. Тепер одна з них підпорядковується Київському патріархату, інша — Московському. І людям, як пороблено, почали вирішувати, чия церква «краща», де краще співають і де краще правиться. Коли я спершу спостерігала це все, то мені здавалося, що це страшний сон, що я ось-ось маю прокинутись і це все скінчиться. Невже сенс віри в тому, де «краще». Чи ж це не лицемірство? Вчення перевернули з ніг на голову, втративши найголовніше — любов, любов одне до одного, ту, заради якої Ісус пішов за нас на хрест.

Кожен доводив, що саме його церква вірна, вона найкраща, його віра є вірною. А де ж єднання. Невже Бог має роз’єднувати людей, і Йому так важливі відмінності в правленні служби чи те, кому підпорядковується та чи інша парафія. І невже не дивиться Він, в першу чергу на наше християнське життя, на те, як ми шануємо його в конкретних вчинках, в нелицемірній жертовній любові, яку Він сповідував всім своїм життям, ставленням одне до одного і яку, до речі, заповідав нам? Чи не важливіше для Нього наше серце, наші конкретні справи, а не вся оця демагогія. Кого ми прагнемо обдурити? Можливо себе?