ЩОДЕННИК

Вони стояли, міцно тримаючись за поручень і злегка похитуючись в такт постукування коліс поїзда метро. Обличчя покриті вуаллю зморшок, а голови білі-білі, немов кульбабовий чи тополиний пух вкрив колись пишну шевелюру. То ось чому їх називають так ніжно — «одуванчики»! Вони, літні люди такі ж гарні в своїй зрілості, а ще — такі ж беззахисні і хиткі, як достиглі кульбаби. І часто перед легким подихом вітерцю вони безсилі, а тут на кожній зупинці поїзд гальмує, ковтаючи кілька десятків кілометрів швидкості, і хворі ноги вже далеко не по- молодецьки слухаються своїх господарів.

Їх у вагоні двоє: дідусь і бабуся. Два «одуванчики» вчепилися в поручні — а навкруг молодий луг, повний сидячих юних «квіточок». У міні-спідничках «трояндочки» хвацько виставляють напоказ стрункі ноги у чоботях на високих каблуках. Парубки розвалилися на сидiнні навпроти: погляд з-під лоба, недбале гортання конспекту. Вони — ледь розквітлі бутони, до пуху зрілості їм ще далеко.

А дідусеві очі на кожній зупинці з надією нишпорять по вагону: може, звільниться сидiння? Нарешті неквапливо підводиться красуня. Дідусь рвучко займає її місце, випередивши бабусю що, стоячи ближче до «вакантного», саме нахилилася за сумкою. Коли болять ноги і тремтять від безсилля руки — вже не до джентльменства...