ЩОДЕННИК

Старий, який зайшов до тролейбуса, ледве тримався на ногах. Одна рука в нього не рухалась, іншою він з великими зусиллями зміг взятись за поручень, щоб не впасти, коли вагон рушив. Так сталося, що найближче до нього місце у вагоні виявилось зайнятим, а до вільного йому потрібно було зробити кілька кроків. Між тим було зрозуміло, що кожен крок йому давався нелегко. Тоді чоловік, біля якого він стояв, промовив: «Там далі є місце, пройдіть туди». «Тяжко мені синку, не дійду я туди», — відповів старий. Чоловік встав, пропонуючи місце. Вставав він важко, виявилося, що в нього була травмована нога. Дідусь подякував і обережно опустився на сидіння. І все було б нічого, якби не фраза, промовлена чоловіком наостанок: «Дома сидіти треба, а не в тролейбусах вештатись, коли сили нема». Фраза обірвалась. Мабуть, тепер він гнівався на себе, свою нестриманість. Дивно, як часом, поєднуються в нас усіх два поняття: співчуття і роздратованість, бажання допомогти, але при цьому тут же висловити своє невдоволення. Самі пройшовши через біль і травму, ми буваємо байдужі до людини, яка опинилась в подібній ситуації.

Старий мовчки зітхнув, мовчки зітхнули пасажири. На наступній зупинці він вийшов. Тролейбус поїхав далі.