ЩОДЕННИК

В електричках завжди багато народу. І тому багато торговок пивом, цукерками, календариками і просто жебраків. Електричка була нiби моделлю всього суспільства — одні громадяни продавали «якийсь непотріб», щоб вижити, інші цей непотріб купували. Варіація на тему «суспільний договір» — ми забезпечуємо вас календариками, ви нас — можливістю не померти з голоду.

За півгодини їзди від Києва пролунали звуки гармошки, які б вжахнули будь-якого викладача музичної школи. Вагоном пройшла процесія, що складалася із гармоніста, скрипаля та їхнього товариша, який обносив пасажирів розкритим футляром з-під скрипки. Всім на око років по двадцять два. У переповненому вагоні сталося пожвавлення. Люди кидали до футляру монети. Треба ж, подумав я, більшість із них не має не те що зайвих грошей, а i взагалі насилу дотягує до зарплати, яка нерегулярно виплачується, але дають! Чуйний все-таки у нас народ...

...Хвилин за сорок щось зачепило мене за ногу. Я подивився вниз і побачив на підлозі обірваного старого, котрий штовхав поперед себе звичайну скляну банку. Чоловік був без ніг. Він повз між сумок і черевиків людей, які стояли в проході, проповзав майже нечутно, нічого не говорячи, на одних руках, і дивився знизу вгору очима побитої собаки. На мене він навіть не подивився, поповз далі. Довелося, порозпихавши кількох пасажирів у проході, наздоганяти його. У кишені було копійок із двадцять. Окрім них, до кінця вагона до банки старця потрапило ще приблизно стільки ж. Я повернувся на місце. Пасажири уважно дивилися у вікна.

Електричка дійсно була моделлю суспільства — у якому люди згодні трохи розщедритися за сурогат веселощів, але дуже не люблять бачити чуже горе. Однак байдужий платить потрійну ціну. Нас уже навіть не п’ятдесят мільйонів.